Енна. Дорога до себе. Надія Гуменюк
Ні-ні, не забув. Це просто неможливо! Я нічого не забуваю. Як я міг забути про тебе? Затримався за кордоном – створюю там клініку і лабораторію при ній. Невеличку таку, але свою, приватну. Досить працювати на державу. Тепер усі розумні люди повинні мати щось своє. Дехто там зацікавився моїми дослідженнями, дуже зацікавився. Сходить зірка моєї слави! Нарешті! Поки не буду казати, хто саме і де саме зацікавився – щоб не зурочити. Не повіриш – забобонним стаю на старість. Я – і забобони! А ти чого мене не послухалася? Га? Ох, якби мені твій вік. Як там у Пушкіна? «Ваш ворог, панство, час, а не король».
– У Шекспіра, – поправляю.
– У Шекспіра? – він недовірливо, якось аж підозріло дивиться на мене.
– Так, у «Річарді Третьому».
– Хм… Може, й так. Ти ж філолог. Ну нічого, я тебе скоро заберу звідси. От тільки поправишся – і поїдеш зі мною. Скільки днів ти не пила ліки? Три? Чотири?
– Нога… – показую очима на праву. Про пігулки, що з ними не розлучаюся всі ці роки, мені чомусь говорити не хочеться.
– Нога – це дрібниці. Нічого хвилюватися. Я дивився знімки – кістка, на щастя, не роздроблена, зростеться. Ти й не згадуватимеш про перелом. З головою як? Не болить? Не паморочиться? Може, галюцинації, видіння, якісь незнайомі образи, голоси?… – тато міцно тримає мене за праву руку, трохи вище ліктя і дивиться так, ніби хоче просвердлити поглядом дірку в лобі і зазирнути під череп.
Чого він так боїться? Чого? Яка загроза висить наді мною? Мені хочеться розповісти йому про свої дивні сни, про село, про дерев’яну хату кольору вохри, про двох жінок і чоловіка, про те, як я нібито була в тілі Віри, відчувала її страх і любов.
– Як тебе звати? – раптом запитує тато.
– Енна. Енна Сніжницька, – кажу. – Не хвилюйся, я все пам’ятаю. Аварія була не такою вже й страшною.
– Ти пам’ятаєш, хто штовхнув машину з мосту? – його очі стають майже білими.
– Я не падала з мосту. Тільки з’їхала з дороги і вдарилась у дерево. На тій дорозі взагалі немає ні річки, ні моста.
– У тебе був колись собака?
– Ні, ніколи. В мене не було собаки.
– Хто був із тобою в машині?
– Нікого не було. Я сама їхала.
Навіщо це тестування? Чого він так хвилюється? Ні, про сон йому говорити не треба. Що, як у мене роздвоєння особистості? Що, як я шизофренічка? Але я десь читала, що коли людина може так думати про себе, то вона не шизофренік. Все одно тато може забрати мене у свою лікарню, і якщо я стану його пацієнткою… Я не маю сил додумати, що буде після того, як стану пацієнткою доктора Сніжницького. Перед очима клубочиться туман, на мене накочується така важка втома, що я заплющую очі, заперечливо хитаю головою і провалююся в сон.
7
Прокидаюся вже в іншій палаті. Без медичного обладнання, без пультів і блимавок. Поруч – ліжко, стандартна тумбочка і стілець. На тумбочці – маленький радіоприймач, на стіні – осінній пейзаж: над синьою, як аквамарин, річкою схилена верба і з неї журавлиним ключем падає на воду помаранчеве