Енна. Дорога до себе. Надія Гуменюк
щоб вона аж спопеляла тебе!
Єва спить. Тихесенько прокрадаюся до кухні, дивлюся у вікно. На небі – ні зірнички. Поки заварюю чай, починається дощ.
4
Понеділок – день короткий. Виїжджаю з дому на годину пізніше. В запасі ще хвилин сорок – до одинадцятої Вікторіо буде робити вигляд, що не помічає моєї відсутності. Можна заправити «Ладу» і заїхати в кондитерську за свіжими булочками до чаю.
Поїздка на автозаправку через усе місто – така собі міні-екскурсія ранковими вулицями. Біля міської ради пригальмовую. Натовп заповнив сходи, що ведуть до «білого дому», і щось скандує. На те скандування виходить міський голова – плечистий, з прямо посадженою великою круглою головою, розчервонілий, знервований. І почет, звісно ж, разом із королем: перший заступник, просто заступник, секретар, завідувачі відділів… Плечі зіщулені, на обличчях – розгубленість. Хтось розмахує синьо-жовтим прапором перед самісінькими їхніми носами, хтось щось зачитує, троє чоловіків і жінка, худюща, в довгій спідниці, роблять обхідний маневр і прориваються до вхідних дверей. З міської ради з’являються два дебелі міліціянти в синіх одностроях – охорона мерії.
Коли їду назад, на сходах міськради тільки валяються білі аркуші з якимись петиціями та клапті старих газет. За квартал наздоганяю мітингувальників – ідуть у напрямку обласної ради: хода рішуча, обличчя суворі. Треба повідомити своїх – хай пошлють когось висвітлити.
Вікторіо не дуже хапається за моє повідомлення.
– До п’ятниці ще далеко. Встигнемо. Та й послати нікого. Лора приїде після обіду – хоч би до літучки встигла, а то й мені перепаде на горіхи від шефа, що без його відома відпустив. Льоник у ЖЕКу – скаргу перевіряє. Добре, якщо не похмелиться після тієї перевірки. Людмил знову на лікарняному.
Чомусь у нас ніхто й не дивується, що ця Людмил, потужна, як борець сумо, через що вочевидь, її ім’я і переінакшено на чоловічий манер, так часто хворіє. Важко точно встановити, коли вона справді підхоплює застуду, а коли просто «косить» від роботи. Недавно бачили її, офіційно болящу, з важезною «кравчучкою» в руках біля автобуса, серед «торбешників», що вирушали до Польщі на базар. Але якщо в тебе троє дітей і безробітний чоловік, також схожий на безпорадну дитину… Редактор – теж людина. От і дивиться наш Чистик крізь пальці на те, як бідна Людмил метається між роботою та комерцією. Дай Боже їй сил витримати ці метання і витягти на собі сім’ю.
– Енн, а може, ти сама напишеш? – Вікторіо виходить з-за столу, скрадливо, мов кіт, наближається до мене, бере за руку, намагається обеззброїти своїм жагучим цигансько-іспанським поглядом.
– Ні-ні, – вириваю руку і поспішаю з його кабінету. – Це не мої обов’язки. Я не журналіст. У мене інша освіта…
– Та до чого тут освіта?! – Вікторіо дивиться на свою долоню, ніби в ній мав залишитися відбиток моєї руки. – Он у Льоника диплом, а він знає тільки двадцять три літери і ті переставляє на папері, як шахіст-початківець фігури на шаховій