Обітниця. Олег Ладыженский

      Що станеться з іменем, маючим тінь,

      І з тінью, в якої з'явилось ім'я?

      Можливо, народиться нова сім'я,

      Де будуть стосунки чудні та прості,

      І доля своє розпочне маяття

      У цих безтілесних живих поняттях…

      І тінь за хазяїном містом біжить,

      По імені кличе: «Агов! Стережись!

      Не треба!…» Але це ім'я без буття

      Мені незнайоме.

      Я жив в тіні імен. В тіні великих

      Імен, немов шляхетних прапорів.

      Їх смак душа приймала, наче ліки,

      Їх блиск в очах грозою майорів,

      І супились зі стін суворі лики,

      За хист мене лишаючи дарів.

      Я вивчив імена тіней пізніше.

      Ось тінь змії. Тінь ворога. Ось тінь

      Кота, що переслідує тінь миші,

      Ось тінь-тополя з тінью від листів.

      А це пройшов тінь-день. В вечірній тиші

      Чекає він тінь-ночь на самоті.

      Передбачая дикий рух племен,

      Вал землетрусів і загибель мира,

      Не те співаю, що бажає ліра,

      А імена тіней та тінь імен.

      Поклади мене, як печатку в руку,

      Поклади мене, як тавро на серце,

      Поклади мене, як сухар в дорогу,

      Як грозу на діл, як роки на старця.

      Поклади мене, бо я вже не встану,

      Я навіки тут, я десь був та вийшов,

      Над горою хмари від щастя стогнуть,

      Під горой тополі трімтять: «Ми – ваші!»

      Не довічно хмарам в грозі кричати,

      Не довік тополі стояти списом,

      Якщо кличу я, а мене не чути —

      Поклади мене безпорадной пісней…

      Трьох відважних і відданих друзів я мав,

      Трійцю друзів – танцюй, карасі!

      Їх у долі на трьох ворогів я зміняв,

      Бо три ворога кращі за всіх!

      Трьох чудових красунь-наречених я мав,

      Троє дівчин, і кожна з кільцем!

      Їх у долі на трійцю жінок я зміняв,

      А жінок – на розбите яйце.

      Народив я багато дітей-діточок,

      Цілий табір малих – ліч-не-ліч!

      Діточок я у долі зміняв на гачок,

      А гачок – це коштовная річ!

      Знався з цілой юрбой я турбот і скорбот —

      Ну навіщо мені це лайно?!

      Я у долі зміняв їх мерзотний народ

      На шинок, і жінок, і вино!

      В домовині я спокою теж не знайду,

      Хоч побачу тут смерть без прикрас —

      Буде обмін на щастячко чи на біду,

      Я і мертвий зміняю цю долю на ту,

      Дам грошей, і зміняю ще раз!

      Нас, кісток-черепів, в домовинах чортьма,

      Нам не треба жалю, нас укрила пітьма, —

      Ті, хто жив, хай відвідають нас на погості,

      Або смерть вас відвідає ніччю сама…

      Приймая вогонь, згодні ми на пітьму,

      Забувши, навчилися ми усьому —

      Збідніли? Збагатшали? Геть сплюндрували

      Життя? І питаємо небо: «Чому?!»

      – Пацани, я стирчу! Ми фільтруєм базар,

      Нас не ловлять менти і не косить шиза,

      Але зверхній бугор – кілер та відморозок!

      Я отримав маляву – у нього крейза!

      – По панятіям треба нам жити, братан,

      Я – тобі, ти – мені, та й ми квити, братан!

      Якщо доля обох розведе на мизинцях,

      То ми долю зумієм згубити, братан!

      І до тебе, пацан, знали ми пацанов,

      Будем знати і після! Таке ось кино —

      Кожен з нас відповість за свою розпальцовку,

      І відвалить з юрбою друзяк-паханов…

      Я відкинувся з зони – й одразу в кабак.

      Є у мене резони прийти у кабак —

      Я не в змозі напитись у бібліотеці!

      Ось проп'ю я кальсони й залишу кабак…

      Де