Брида. Пауло Коельйо
й не намагайся щось зрозуміти. Просто дивись на карти, і через певний час вони навчать тебе всього того, що тобі треба знати цієї миті.
«Це вже схоже на Традицію Сонця; я знову маю навчати сама себе», – подумала Брида, спускаючись сходами. І тільки сівши в автобус, вона пригадала, що Вікка щось сказала їй про її Дар. Але про це вона поговорить із нею під час наступної зустрічі.
Протягом тижня Брида щодня присвячувала по півгодини розкладанню карт на столі у вітальні. Вона взяла собі за звичай лягати о десятій вечора і ставити будильник на першу годину ночі. О першій вона прокидалася, швидко готувала собі каву й сідала роздивлятися карти, намагаючись зрозуміти їхню потаємну мову.
У першу ніч вона була дуже збуджена. Переконана, що Вікка передала їй якийсь ритуальний секрет, вона намагалася розкладати карти достоту так, як розкладала їх та, – упевнена, що приховані послання зрештою їй відкриються. Та минуло півгодини, але, крім кількох невеличких видінь, які вона приписала своїй уяві, нічого особливого не відбулося.
Наступної ночі Брида повторила те саме. Вікка сказала, карти розкажуть їй свою історію: а якщо вірити науці, яку вона здобула на курсах, – то була історія дуже давня, вона почалася не менш як три тисячі років тому, коли люди були ще близькі до своєї первісної мудрості.
«Їхні малюнки здаються такими простими», – думала вона. Жінка, що розкриває пащу левові, віз, запряжений двома таємничими тваринами, чоловік за столом, заваленим усілякими речами. Вона дійшла висновку, що ця колода карт була книгою – книгою, в якій Божественна Мудрість занотувала головні перетворення людини в її подорожі через життя. Але її автор, знаючи, що людству набагато легше запам’ятовується порок, аніж доброчесність, зробив так, щоб священна книга передавалася від покоління до покоління у вигляді гри. Колода карт – це винахід богів.
«Неможливо, щоб усе було так просто», – думала Брида щоразу, коли розкладала карти. Вона знала складні методи, досконало опрацьовані системи, й ці безладно розкладені карти зводили її з розуму. На шосту ніч вона роздратовано жбурнула їх зі стола. На якусь мить подумала, що зробила так під впливом якогось магічного натхнення, але його результати були нульовими; лише туманні здогади, що їх вона не могла визначити і вважала плодами уяви.
Разом із тим думка про Іншу Частину не йшла їй із голови ні на хвилину. Спочатку їй здавалося, вона повертається у свою юність, до мрій про чарівного принца, який мандрує через гори й долини, шукаючи дівчину, якій зможе взути на ногу кришталевий черевичок, або занурену в сон принцесу, яку він розбудить поцілунком. «У казках про фей завжди говориться про Іншу Частину», – напівжартома казала вона собі. Казки були її першим зануренням у світ магії, у який їй так тепер хотілося проникнути, і вона не раз запитувала себе, чому люди з віком відходять від цього світу, навіть знаючи, скільки щастя й радості додало їхньому життю дитинство.
«Можливо, тому, що радість їм не до вподоби». Вона визнала цю думку трохи абсурдною,