Список Шиндлера. Томас Кініллі
за кілька днів почув, що Лісєка застрелив Амон, то подумав, що це сталося й через оту історію з ванною. Насправді річ була зовсім в іншому: злочином ординарця було те, що він запряг коня в коляску для гера Боша, не спитавши дозволу коменданта.
На кухні вілли служниця, яку насправді звали Гелена Гірш (Леною Ґьот називав її через лінощі, як вона завжди казала), підвела очі й побачила у дверях одного з гостей. Вона відставила таріль із залишками м’яса і застигла в напруженій, уважній позі.
– Гере… – вона подивилася на його смокінг і замислилася, як же до нього звернутися, – гере директоре, я оце саме відкладала кістки для собак гера коменданта…
– Будь ласка, будь ласка, – промовив гер Шиндлер, – вам не треба доповідати мені, фройляйн Гірш.
Він обійшов стіл. Він, здається, навіть не збирався наближатися до неї, але їй усе ж було лячно, чого він хоче. Хоча Амон полюбляв бити її, національність завжди рятувала від прямих домагань. Але деякі німці не так перебирали расою, як Амон.
Проте такого тону вона чути не звикла, навіть від тих офіцерів СС і сержантів, які заходили на кухню поскаржитися на Амона.
– Ви мене не знаєте? – спитав він, достоту як відомий футболіст чи скрипаль, гордість якого було ображено тим, що його не впізнали на вулиці. – Я – Шиндлер.
Лена кивнула.
– Гере директоре, – сказала вона, – звичайно, я чула… і ви тут бували й раніше. Пам’ятаю…
Він лагідно обійняв її. Він відчував, яка вона напружена, коли торкнувся її щоки губами.
– Це не такий поцілунок, – тихо промовив він. – Якщо вам треба знати, я вас поцілував, бо співчуваю.
Вона не стримала сліз. Гер директор Шиндлер міцно, по-східноєвропейськи, цмокнув її в лоба – так поляки прощаються на вокзалі. Вона побачила, що в нього теж сльози на очах.
– Цей поцілунок тобі від них… – Він махнув рукою, вказуючи кудись у пітьму на те чесне людське плем’я, що спало на багатоповерхових нарах чи ховалося по лісах, на отих людей, яких вона, приймаючи удари гауптштурмфюрера Ґьота, ніби затуляла собою.
Гер Шиндлер відпустив її й сунув руку в бічну кишеню, звідки дістав велику цукерку. По суті, вона теж видавалася чимось довоєнним.
– Сховайте де-небудь, – порадив він.
– У мене тут їжі не бракує, – відказала Гелена так, наче гордість не дозволяла зізнатися в тому, що вона голодує. Їжа її турбувала найменше. Гелена розуміла, що живою з дому Амона не вийде – але аж ніяк не через голод.
– Якщо не схочете з’їсти, то обміняєте на щось, – відповів гер Шиндлер. – Та й чом би вам не спробувати трохи поправитися? – Він відступив назад і оглянув дівчину. – Мені про вас казав Іцхак Штерн.
– Гере Шиндлере… – пробурмотіла дівчина. Вона опустила голову і кілька секунд акуратно, ощадливо поплакала. – Гере Шиндлере, він любить мене бити на очах в отих жінок. Коли я працювала тут перший день, він мене побив за те, що я викинула кістки, які лишилися після їжі. Прийшов у підвал уночі і став питати, де