Прогулянка на війну. Ака Морчиладзе
І все ж їх залучають до військових операцій. У бою вони не гірші за інших.
У нашому кварталі жив такий собі Саркісов, який збирав старі речі. Колись він грав у футбол, після того викладав фізкультуру в школі, з якої його турнули, коли довідалися, що він тягає до школи жінок. Так от зараз він майор національної гвардії, був у відрядженні десь за кордоном й до того ж не один раз постачав Ґоґлікові наркотики.
Національні гвардійці мене дратують, це так, але ми з Ґоґліком, напевно, не дуже від них відрізняємося. Вони переймаються лише собою, і ми теж. Можливо, вони менше це приховують, от і все. Ну, а хто із нас святий?
Упродовж перших півтори години нас зупиняли чотири рази: через кожні вісім-десять кілометрів було облаштовано блокпости. Половину людей на блокпостах становили вихідці з найближчих сіл. Ці люди зупиняли нас, робили вигляд, немов їх дуже цікавлять наші паспорти та водійські посвідчення, а потім поверхово оглядали машину – заляпану брудом «Ладу» брунатного кольору. На одному посту нас зупинив неголений вартовий із Тбілісі, який точно знав, куди саме ми прямуємо й навіщо. Ми почали базікати з ним, і Ґоґлік показав усе, на що був здатний. Він грався медальйоном «Мхедріоні», який позичив у Чечели. Крутив його на пальці та плів якісь дурниці. Ми знали, що тут нас не затримають: ми з цим вартовим з одного гнізда, жили одним життям, виросли в сусідніх кварталах Тбілісі, збиралися на тих самих вулицях у Ваке, Вера, Сабуртало.[6] А втім…
Пластиковий пакет із грошима Кіпіані Ґоґлік запхав подалі під сидіння. Сидів на них, насунувши вовняного капелюха майже на очі, немов Джек Ніколсон у фільмі «Над гніздом зозулі», з моїми темними окулярами на носі, палив цигарку й базікав без упину. Ґоґлік узагалі майже не носить свого одягу. У нього такого й немає, якщо не враховувати кількох чорних футболок та однієї пари велюрових штанів, тож він ходить у чужому. Ну, ми ж йому не скажемо, що так не можна, правда? Він нам як брат, він самотній, а грошей у нього ніколи й не було. Його бабусю підгодовують хлібом сусіди. Коли Ґоґлік нап’ється, то всім каже, що він безпритульний. Постійно лається із таксистами, свариться з перукарями, а щовесни у нього на носі вискакує величезний прищ. Ось такий він є. Любов виявляє по-своєму, ніколи про неї не говорить. Ні від чого не тікає й ніколи нічого не лякається.
Гаразд, тож опинилися ми поблизу іншого села – вже не пам’ятаю, якого саме. Там стояв іще один блокпост: двоє – у формі, а решта – місцеві селяни з рушницями та автоматами. Вони згуртувалися біля старенького джипа, геть заляпаного болотом, й пили вино. Серед натовпу стримів священик у рясі. Один із хлопців, вартових на блокпосту, махнув нам рукою.
– Підвезіть, – указав на священика. Хлопець уже так упився, що ледь повертав язиком. – Йому з вами в один бік.
Ґоґлікові вони налили каламутного вина з великої пляшки, обплетеної лозою, зажадали за це п’ять літрів бензину й дозволили їхати далі. Священика, якому на вигляд було років із тридцять п’ять, ми вмостили на заднє сидіння.
Назви районів Тбілісі.