Далеким шляхом. Юрій Логвин
p>– От я й на батьківщині. За день буду в селищі, – і замислився.
Він намагався підрахувати, скільки ж років він мандрував, але в нього ніяк це не виходило, бо спогади лізли в голову.
Він був ще зовсім хлопчиськом, коли до нього вже приходили і свої й чужинці з проханням зробити фігурки тварин і людей.
А юнаком він краще за старих ковалів виливав із бронзи зброю.
Йому пригадались суперечки з чаклунами і старими ковалями. Вони завжди намагалися примусити його працювати так, як їм хотілося.
І от одного разу він різьбив фігуру бога – заступника пастухів. Чаклуни почали його лаяти, що обличчя бога дуже нагадує живу людину і не викликає страху.
Він розсердився, що чаклуни заважають йому працювати, і не став їх слухати. Тоді його рідний дядько вихопив у нього фігурку і зіпсував її.
Художник ще більше розсердився і відштовхнув дядька. Той поточився, упав і розбив собі об колоду голову.
Тоді чаклуни накинулись на непокірного художника, хтось ударив його палицею ззаду, і він упав.
Чаклуни зірвали з нього одяг і кинули голим посеред селища.
Вони вимагали його смерті, бо він пролив кров рідного дядька.
А потім чаклуни придумали ще страшнішу кару. Коли художник прийшов до пам’яті, вони прокляли його і відлучили від богів і духів, добрих і злих, своїх і чужинських. Вони насипали йому отрути в ніздрі, щоб він не міг ні рухатись, ні говорити, залишаючись живим, поклали у вербову довбанку, крикнули тричі: «Будь проклятий навіки, художник Овруле!» – і пустили за водою.
Каламутні дністрові води понесли проклятого художника вниз за течією. Над ним пропливали зелені дубові гаї на горбах, круті скелі, а він не міг навіть підвести голову, щоб глянути, де знаходиться.
Якось, коли заходило сонце, на ніс човника сіла чайка. Оврулові здалося, що вона з червоної міді, і подумав тоді художник, як же зробити форму, щоб відлити таку чайку. Чайка кигикнула І полетіла, війнувши йому в лице крилом.
І знову над ним було тільки небо з рожевими і червоними хмарами.
Оврул лежав у човні не живий і не мертвий. Течія принесла його аж до порогів, де човен перекинувся на бистрині, і тіло художника опинилось у холодній воді. Гострий, пекучий біль в усьому тілі повернув Оврула до тями. Він ухопився за човен, і його понесло на мілину, але сил не було, щоб стати на ноги, і він поліз по кам’янистому дну, тягнучи за собою довбанку. Од болю паморочилось у голові, боліли руки й ноги, і кожен дотик каміння здавався ударом ножа.
Він виліз на сухе, підтягнув довбанку до берега і заходився шукати в мілкій воді черепашок. Він висмоктував їх, і йому додавалося сили.
Та біль не вщухав, і коли Оврул ліг спати на камені, то навіть уві сні йому було боляче.
На ранок стало Оврулові легше, і він, поснідавши черепашками, опустив човна на воду і поплив за течією далі…
Невдовзі береги одійшли далеко наліво і направо, а кругом зостались тільки вода й небо. Оврул покуштував воду: вона була солонувата.
«Значить, це й є початок Великої солоної ріки», – подумав Оврул. і спрямував човен до берега.
Недалеко від низького берега Оврул побачив крутобокий чорний корабель, що лежає на білому піску. Навколо нього, наче жуки, метушилися люди. Вони всі були чорнобороді і озброєні широкими мідними мечами.
Люди забивали дерев’яними клепками щілини у кораблі, а на березі витесували із стовбура великого ясеня нову щоглу.
Коли Оврул наблизився, чужинці покинули роботу і обступили його. Вони пояснили на мигах, що буря дуже пошарпала їхній корабель, і тепер їм треба швидко полагодити його, щоб плисти додому.
Тоді Оврул попросив тесло і став до стовбура. А чужинці тільки головами хитали, дивлячись, як з-під Оврулового тесла летить бризками біла деревина…
Так Оврул познайомився з ахейцями-мореплавцями. З ними, як полагодили корабель, він поплив на південь назустріч нескінченним мандрам…
Тільки тепер, немічним дідом, Оврул повернувся на батьківщину.
Він думав про те, що ноги вже погано слухаються його та й руки починають тремтіти; що руді скелі світлі, а камінь на них звабливо рівний; і що саме тут можна зробити ті малюнки, про які він мріяв під час мандрів.
Оврул згадав, як у дитинстві біля цих жовтих скель він з товаришами видирав гнізда кам’яних бджіл.
Старий побрів туди по високій траві, у якій поважно гули темні джмелі і тоненько дзижчали золотисті бджоли. Підійшов, приклав до шорсткого каменя долоню засмаглої татуйованої руки, і раптом йому привиділись малюнки, зроблені на цих скелях, і він зрозумів, що нікуди звідси не піде, поки лишиться хоч клаптик чистого каменя, глини, коробочку з черепахових панцирів. У коробочці Оврул зберігав яскраву червону фарбу, яку носив з собою вже не один рік. І ще він вийняв із торби уламок буйволячого рога, набитий білою, як сніг, глиною.
Витягаючи із торби рога, він з сумом згадав, що немає вже у нього малесенької-малесенької пляшечки з лазоревою, небесною фарбою. Та фарба