Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк
вже й так нема що робити.
Нарешті медсестра пішла. Ліліан вимкнула радіо. Справді, тут не було вже що робити. Можна було тільки чекати. Чекати, але на що? На те, що життя далі складатиметься тільки з чекання?
Відкрила коробку, перев’язану голубою шовковою стяжкою. «Боріс вирішив залишитися тут, у горах, – подумала, – принаймні він так казав. А я?»
Розгорнула тонкий папір і враз випустила коробку додолу, мовби всередині побачила змію. Втупила погляд в орхідеї на підлозі. Упізнала ці квіти. Збіг, огидний збіг, це інші квіти, не ті самі, інші, схожі! Водночас Ліліан знала, що такі збіги не трапляються, а в селі ніхто не мав запасів цього виду орхідей. Вона сама таких шукала і, не знайшовши, замовила з Цюріха. Порахувала квіти на гілці. Число збігалося. Потім помітила, що в найнижчої квітки бракує пелюстки, і нагадала собі, що зауважила це, коли прийшла коробка з Цюріха. Не було вже найменшого сумніву – квіти, що лежали перед нею на килимі, були тими самими квітами, які вона поклала на труні Аґнес Сомервіл.
«Я стаю істеричкою», – подумала Ліліан. Усе це мусить з’ясуватися, не могли ж ці квіти їй примаритися, хтось пожартував з неї дуже негарним чином, але чому? І як? Як ці орхідеї опинилися знову тут? І що повинна означати ця рукавичка збоку, що скидалася на мертву почорнілу руку, яка висунулася з землі, наче символ якоїсь мафії духів?
Ліліан кружляла навколо гілки, мовби та й справді була гадюкою. Квіти вже не нагадували квітів: зіткнувшись зі смертю, вони справляли тепер несамовите враження, і їхня білина була білішою над усе, що досі бачила. Рвучко відчинивши двері на балкон, вона обережно вхопила папір, а через папір гілку й викинула все на вулицю. Услід за квітами викинула коробку.
Хвильку прислухалася. Крізь туман пробивалися віддалені голоси та звуки дзвіночків на санях. Повернувшись до покою, побачила на підлозі рукавичку. Тепер Ліліан упізнала й нагадала собі, що мала її, коли була з Клерфе в барі. Клерфе… що він має з цим спільного? Вона мусить довідатись! Негайно!
Спливло кілька хвилин, перш ніж він підійшов до телефону.
– То ви прислали мені рукавичку? – запитала Ліліан.
– Так. Ви забули її в барі.
– А квіти також від вас? Ці орхідеї?
– Так. Ви не бачили моєї картки?
– Ні! – Ліліан ковтнула слину. – Ще ні. Звідки ви взяли квіти?
– З квітникарні, – відказав Клерфе, не приховуючи подиву. – Чому ви питаєте?
– У селі?
– Так, але що ж таке? Хіба вони були крадені?
– Ні. Хоча, може, й так. Я не знаю, – Ліліан замовкла.
– Я можу приїхати? – запитав Клерфе.
– Так. За годину… тоді тут буде спокійніше.
Ліліан, полегшено зітхнувши, поклала слухавку. Дякувати Господу, то був той, кому не треба нічого пояснювати. Той, кому вона була байдужа і хто не піклувався про неї так, як Боріс.
Клерфе чекав її біля бічних дверей.
– Ви не зносите орхідей? – здивувався він, показавши на сніг. Квіти й коробка ще лежали там.
– Де ви їх узяли? – поцікавилася Ліліан.
– З малої квітникарні внизу – недалко за селом. Чому ви запитуєте? Ці квіти