Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк
не повинен їздити, – повторила вона.
– Добре. Завтра порвемо контракт. Задоволена?
Торріані розсміявся:
– А післязавтра його склеїмо.
З’явився тренер Ґабрієлі, механіки загнали авто до боксу. Авто смерділо згорілим мастилом і бензином.
– Клерфе, ви прийдете ввечері? – запитав Ґабрієлі.
Клерфе кивнув і за хвилю сказав:
– Ми тут заважаємо, Ліліан. Ходімо з цієї брудної стайні. – Він зазирнув у її обличчя. Побачив ту саму серйозність. – Що сталося? Ти справді хочеш, щоб я вже не їздив?
– Так.
– Чому?
Вона завагалася.
– Я не знаю, як це висловити. Але це, в певному сенсі, дуже аморальне.
– О Господи! – вирвалося в Торріані.
– Спокійно, Альфредо, – сказав Клерфе.
– Я знаю, що це звучить по-дитячому, – сказала Ліліан. – І не це я мала на увазі. Кілька хвилин тому я знала точно, про що мені йдеться, тепер забула.
Торріані зробив чималий ковток коньяку.
– Водії після перегонів такі ж вразливі, як раки після скидання шкаралупи. Прошу не додавати нам комплексів.
Клерфе розсміявся.
– Тобі, Ліліан, ідеться про те, що не треба спокушати Бога?
Вона кивнула.
– Тільки тоді, коли іншого виходу нема. А не для забави.
– О Господи! – повторив Торріані. – Забава! – Він устав зі свого ящика й підійшов до Ґабрієлі.
– Я мелю дурниці, – розчаровано сказала Ліліан, – не слухай мене!
– Ти не мелеш жодних дурниць. Ти вмієш тільки здивувати.
– Чому?
Він зупинився.
– Чи я просив тебе коли-небудь, щоб ти повернулася до санаторію?
Вона глянула на нього. Досі вважала, що він або не знає, або впевнений, що вона не серйозно хвора.
– Я не мушу повертатися до санаторію, – швидко відказала вона.
– Я знаю про це. Але чи колись я тебе просив?
Ліліан почула іронію в його голосі.
– Я не повинна балакати, правда?
– Але ж ні – повинна. Завжди.
Вона розсміялася.
– Я дуже тебе кохаю, Клерфе. Чи всі жінки після перегонів такі дитинячі, як я?
– Уже й не пам’ятаю. Чи ця сукня від Баленсіаґи?
– Теж не пам’ятаю.
Він обмацав свої вилиці та плече.
– Увечері я матиму обличчя, як кольоровий пудинг, і спухле плече. Їдьмо до Леваллі, поки я ще можу кермувати.
– Хіба ти не мусиш їхати до свого тренера?
– Ні. То буде тільки п’янка в готелі на честь перемоги.
– Ти не любиш святкувати перемог?
– Кожна здобута перемога означає на одну перемогу менше. На одну перемогу менше до здобуття. – Обличчя у нього почало вже спухати. – Ти мені робитимеш увечері мокрі гірчичники на обличчя і читатимеш якийсь розділ з «Критики чистого розуму»?
– Добре, – згодилася Ліліан. – А коли-небудь я хочу поїхати до Венеції.
– Чому?
– Бо там нема ні гір, ні авт.