Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк
не можна взяти гондолу?
– Звичайно, можна. Раніше так завжди робили. Тепер уже ні. Театр має два входи. Пішки недалеко.
Ліліан взяла гондолу біля Палаццо Дукале. Офіціант мав рацію: крім неї, припливла ще тільки одна гондола. У ній сиділа пара американців похилого віку й фотографувала все підряд, в тому числі й гондолу Ліліан.
– Жінка у Венеції не може бути сама, – сказав гондольєр, допомагаючи їй висісти. – Тим більш молода жінка. А вродлива ніколи.
Ліліан глянула на нього. Він був старий і не виглядав на такого, який би пропонував себе, як лік.
– Чи коли-небудь можна бути самому? – поцікавилася вона, дивлячись на червоне вечірнє небо понад дахами.
– Тут ще більше, ніж деінде, синьйоро. Звичайно, якщо хтось не народився тут.
Ліліан увійшла саме в момент, коли піднялася завіса. Грали якусь комедію XVIII сторіччя. Роззирнулася залом, освітленим тьмяним світлом зі сцени і стель. То був найпрекрасніший театр на світі й до появи електрики мусив справляти чарівне враження завдяки безлічі свічок і розмальованих балконів. Таким, зрештою, здавався й досі.
Глянула на сцену. Вона мало що розуміла італійською і незабаром припинила стежити за текстом. Її знову охопило дивне почуття самотності й меланхолії, які відчула в Римі. Може, гондольєр мав рацію? А може, вся річ у тому, що вона з незрозумілою наполегливістю шукає алегорію в сьогоднішньому вечорі: ти приходиш, дивишся п’єсу, в якій спершу не розумієш ні слова, а потім, коли починаєш щось розуміти, тобі вже час іти. На сцені не відбувалося нічого серйозного – це було відразу видно, весела комедія, спокушання, шахрайство, доволі злі жарти з якогось дурня, і Ліліан не розуміла, чому це її так зворушило, що вона не змогла стримати дивного ридання і їй довелося притиснути до губ хустинку. Тільки після того, як ридання повторилося і вона побачила на хусточці темні плями, їй усе стало ясно.
Вона почекала хвильку, намагаючись упоратися з собою, але кров з’явилася знову. Треба було вийти, але Ліліан не знала, чи в змозі вона це зробити сама. Вона французькою попросила свого сусіда допомогти їй вийти. Не глянувши на неї, він незадоволено затряс головою. Він стежив за п’єсою і не зрозумів, про що їй ідеться. Тоді Ліліан звернулася до жінки ліворуч. У відчаї вона намагалася згадати, як італійською буде «допомога». Але це слово не спадало їй на думку.
– Мisericordia, – пробурмотіла Ліліан нарешті. – Мisericordia, per favore![1]
Жінка поглянула на неї зі здивуванням.
– Are you sick?[2]
Ліліан кивнула, тримаючи далі хусточку біля вуст, і спробувала встати.
– Too many cocktails, – сказала старша білява жінка. – Мario, darling, help the lady to get some fresh air. What a mess![3]
Маріо підвівся і підтримав Ліліан.
– Тільки до дверей, – шепнула вона.
Чоловік узяв її під руку й випровадив. На хвильку до них обернулося кілька голів. На сцені спритний коханець саме святкував тріумф. Маріо відчинив двері до фойє і витріщив очі на Ліліан.
Згляньтеся, згляньтеся, прошу вас! (
Вам нездужається? (
Ви надто багато випили коктейлів. Маріо, любий, допоможи пані вийти. Яка прикрість! (