Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк
хотів, і баста. Тепер, якби це зробив, то почувався б, як гімназист, і мав би потім похмілля, наче впився кепським вином. Я повинен був одружитися з Ліліан. Це б усе вирішило! Лідія мала рацію, хоча в іншому сенсі, ніж вважала». Враз він відчув себе вільніше, і це здивувало його. Раніше ніколи не думав про одруження, а тепер йому раптом здалося воно чимось очевидним, і він не розумів, чому не подумав про це раніше. Зрештою, він не уявляв уже собі життя без Ліліан. Воно не було ані трагічне, ані романтичне, ані сентиментальне, життя без неї здалося йому враз усього лише одноманітною чередою років – як одноманітними є кімнати, в яких погасло світло.
Клерфе припинив пошуки. Знав, що це без сенсу, якщо Ліліан повернеться до Парижа, то прийде до нього або ні. Він не підозрював, що вона мешкала знову в готелі «Біссон». Ще кілька днів вона хотіла лишатися сама. Не хотіла, щоб Клерфе бачив її раніше, ніж вона почуватиметься здоровішою. Ліліан багато спала й не виходила. У той час, коли Клерфе пильнував її валізи в готелі «Ріц», вона задовольнялася тим, що мала в двох дорожніх несесерах, які взяла з собою на Сицилію.
Ліліан почувалася, наче після великої бурі повернулася до порту, але цей порт відчутно змінився. Інші були куліси, а може, куліси були ще ті самі, але змінилося світло. Тепер воно було прозоре й рішуче, безжальне, але не сумне. Буря минула. Рожеві ілюзії також. Не було втечі. Ані скарги. Галас починав маліти. Незабаром вона зможе почути власне серце. Не тільки його волання, але й відповідь.
Першою особою, яку вона відвідала після повернення, був стрийко Ґастон. Побачивши її, він здивувався, але за кілька хвилин почав демонструвати щось у стилі стриманої радості.
– Де ти тепер мешкаєш? – поцікавився.
– У «Біссоні». Це недорогий готель, стрийку Ґастоне.
– Ти гадаєш, що гроші плодяться щоночі. Якщо ти продовжиш у такому дусі, незабаром не матимеш нічого. Знаєш, доки тобі вистачить коштів, якщо й далі витрачатимеш у такому темпі?
– Ні. І не хочу знати.
«Я мушу поквапитися з вмиранням», – подумала вона з іронією.
– Ти завжди жила понад свої можливості. Раніше люди жили з відсотків від капіталу.
Ліліан розсміялася.
– Я чула, що в Базелі біля швейцарського кордону той, хто не утримується з відсотків від відсотків, вважається марнотратним.
– Швейцарія, – сказав стрийко так замріяно, мовби говорив про Венеру Калліпігу. – Зі своєю валютою! Щасливий народ! – Він глянув на Ліліан. – Я міг би звільнити для тебе покій у моєму помешканні. Таким чином заощадиш на готелях.
Ліліан роззирнулася. Нема сумніву, що стрийко й далі снував би свої дрібні інтриги і пробував видати її заміж. І знову стежитиме за нею. Мабуть, він боявся, що коли їй не вистачатиме грошей, то муситиме докласти власні. Їй навіть на хвильку не спало на думку сказати йому правду.
– Я не зазіхатиму на жодні твої кошти, – сказала вона. – Ніколи!
– Молодий Буало часто питав про тебе.
– Хто це?
– З родини тих годинникарів. Дуже порядна родина. Мати…
– Отой із заячою губою?
– Заяча губа! Які вульгарні слова ти вживаєш! То дрібна річ,