Щиголь. Донна Тартт
турбуйтесь, – заспокійливо мовив я, прихилившись до нього ближче. Я не був стурбований. Хтось незабаром прийде по нас, я в цьому не сумнівався. – Я зачекаю, поки вони прийдуть.
– Ти такий добрий. – Його рука (холодна й суха) стиснула мою руку. – Я не бачив тебе відтоді, як ти був зовсім малим хлопчиком. Ти дуже виріс після того, як ми розмовляли з тобою востаннє.
– Але я Тео, – сказав я після короткої збентеженої мовчанки.
– Звісно, ти Тео. – Його погляд, як і потиск руки, був міцним і добрим. – І ти зробив найкращий вибір, я в цьому переконаний. Моцарт набагато кращий, ніж Ґлюк, ти так не думаєш?
Я не знав, що йому сказати.
– Для вас буде легше виступати вдвох. Вони так прискіпуються на прослуховуваннях. – Він закашлявся. На губах у нього виступила кров, густа й червона. – Не дають другого шансу.
– Послухайте-но… – Не годилося допускати, аби він уважав мене за когось іншого.
– Але ви заграли це так чудово, мій любий, ви обоє. Соль мажор. Так і крутиться в голові. Легенько, легенько, делікатно…
Він промугикав кілька безформних нот. Пісня. Це була пісня.
– І я, либонь, тобі розповідав, як ходив брати уроки гри на фортепіано до старої вірменки. Там була зелена ящірка, вона жила у пальмовому листі, зелена, як льодяник, я любив спостерігати за нею… як вона бігала по підвіконню… чарівне світло ліхтариків у саду… du pays saint[10]… двадцять хвилин пішки, але мені здавалося, що пройти треба багато миль…
Він замовк на хвилину; я відчував, як старий непритомніє, зникає з поля мого зору, мов листок на поверхні струмка, а потім повернувся, знову був тут.
– А ти? Скільки років тобі?
– Тринадцять.
– Ти навчаєшся у французькому ліцеї?
– Ні, моя школа на Вест-Сайді.
– Це не гірше, я думаю. Тільки клопоту з цими французькими уроками! Занадто багато незнайомих слів для дитини. Nom et pronom[11], види і групи. Це лише форми колекціонування комах.
– Що ви сказали?
– Вони завжди розмовляють французькою мовою в Ґроппі. Ти пам’ятаєш Ґроппі? Там, де смугаста парасолька й фісташкове морозиво?
Смугаста парасолька. Головний біль заважав мені думати. Мій погляд упав на видовжену рану в його черепі, темну, зі згустками крові, наче від удару сокирою. Усе більше й більше я звертав уваги на жахливі форми, схожі на понівечені людські тіла, розкидані між уламками, шматки чорноти обступали нас, погано видимі, й усе ж таки це була чорнота, крізь яку міг проникнути погляд і яка навіювала сон, неначе та піниста хвиля, що зникає за кормою корабля в холодному чорному океані.
Зненацька сталося щось дуже погане. Він пробудився й трусив мене. Плескав руками. Старий щось хотів. Намагався щось витиснути з присвисту свого дихання.
– У чому річ? – стріпонувся я, раптово скинувши з себе сон.
Він важко відсапувався й смикав мене за руку. Сповнений страху, я сів і озирнувся, сподіваючись побачити якусь нову небезпеку, що загрожувала нам. Обірвані дроти, вогонь, готову обвалитися на
На святій землі (
Іменник і займенник (