Розмальована вуаль. Вільям Сомерсет Моем
Вона переживала те відчуття, яке називають «наче хтось пройшовся по твоїй могилі».[6] Його обличчя було мертвотно-бліде, таким блідим вона бачила його лише раз – тоді, коли вони вдвох сиділи в парку й він їй освідчився. Його темні очі, нерухомі й незбагненні, здавалися неприродно великими. Він про все знав.
– Ти рано повернувся, – кинула вона.
У неї так тремтіли губи, що заледве вдалося це вимовити. Вона була страшенно налякана й боялася, що зомліє.
– Та ні, десь як завжди.
У нього був дивний голос. Останнє слово він промовив трохи гучніше для буденності тону, але відчувалася його вдаваність. Чи помітив він, що вона дрижить усім тілом? Вона заледве стримувалася, щоб не закричати. Він опустив погляд.
– Я на хвилинку, перевдягнуся.
І вийшов із кімнати. Вона була зовсім розбита. Кілька хвилин не могла й поворухнутися, але потім, важко підводячись із канапи, наче ще слабуючи після довгої хвороби, стала на рівні. Боялася, що ноги не втримають її. Хапаючись за спинки стільців та столи, вона дійшла до веранди, а тоді, спираючись однією рукою на стіну, пішла до себе в кімнату. Вона вбрала ошатну сукню, в якій спускалася до чаю, і, коли повернулася у свій будуар (вітальнею вони користувалися, тільки приймаючи гостей), він стояв біля столу, розглядаючи ілюстрації в журналі. Їй довелося примусити себе увійти.
– Ходімо вниз? Вечеря готова.
– Тобі довелося мене чекати?
Як жахливо, що вона не може стримати тремтіння губ.
Коли він почне розмову?
Вони сіли, і якусь мить між ними стояла тиша. А тоді він висловив спостереження, таке банальне, що прозвучало воно зловісно.
– «Емпресс» не прибув сьогодні, – сказав він. – Напевно, затримався через шторм.
– А мав прибути?
– Так.
Тепер вона на нього глянула й побачила, що він не відводив погляду від своєї тарілки. Він сказав щось іще, так само банальне, щось про прийдешнє змагання з тенісу, і довго не змовкав. Зазвичай голос у нього був приємний, мав багато тонів, але тепер він говорив на одній ноті. Це було на диво неприродно. Кітті здалося, наче його голос долинав десь здалеку. Весь цей час він спрямовував погляд на свою тарілку, на стіл, на картину на стіні. Але з нею не ззирався. Вона зрозуміла, що йому несила на неї дивитися.
– Підемо нагору? – запитав він, коли з вечерею закінчили.
– Якщо хочеш.
Кітті підвелася, й він відчинив для неї двері. Коли вона проходила повз нього, він опустив очі. Ввійшовши до вітальні, він знову взяв до рук журнал.
– Це нове число? Здається, я його ще не бачив.
– Не знаю. Я не звернула уваги.
Журнал лежав там чи не два тижні, й Кітті знала, що він прогортав його від початку до кінця. Він узяв його й сів. Вона знову лягла на канапу й розгорнула книжку. Зазвичай увечері, коли не приймали гостей, вони грали в кункен[7] або розкладали пасьянс. Він зручно сів у кріслі, спершись на спинку, і, здавалося, заглибився в розглядання ілюстрацій.
Примовка з XVIII століття, яка походить зі старого народного повір’я про те, що раптове відчуття холоду з’являлося у людини, якщо хтось ішов там, де колись буде її могила.
Гра в карти.