Розмальована вуаль. Вільям Сомерсет Моем
місяці після приїзду вони відвідували вечірки мало не щодня. Коли вони завітали на вечерю в губернаторську резиденцію, сам губернатор повів її до столу, проте вона швидко збагнула, що в ролі дружини урядового бактеріолога не має ніякого особливого місця в суспільстві. Її це розгнівало.
– Який абсурд, – сказала вона чоловікові. – Та в Англії ми на таких людей і не глянули б! Моя мати і не подумала б запросити їх на вечерю.
– Не переймайся, – відповів він. – Знаєш, насправді це не має значення.
– Звісно, не має, лише показує, які вони ідіоти. Подумати тільки – вдома до нас у гості приходили такі люди, а тут до нас ставляться, як до сміття.
– Порядне товариство науковців не помічає, – всміхнувся він.
Тепер вона про це знала, але не тоді, коли виходила за нього заміж.
– Ну, не надто приємно вечеряти за одним столом із агентом пароплавної компанії, – сказала вона, сміючись, щоб він не запідозрив її у снобізмі.
Можливо, за легкістю її тону він відчув докір, тому ніяково стиснув її долоню.
– Мені дуже шкода, Кітті, люба, але не засмучуйся.
– Що ти, і не подумаю.
5
Ні, не міг це бути Волтер. Напевно, хтось зі слуг, а це, власне, не мало значення. Слуги-китайці однаково все знають. Але тримають язика за зубами.
У неї тьохнуло серце, коли вона згадала, як повільно оберталася та біла фарфорова ручка. Їм більше не можна так ризикувати. Краще вже ходити в крамничку антиквара. Якщо хтось і побачить, як вона туди увійде, то нічого не запідозрить, там вони будуть у повній безпеці. Власник крамнички знає, яку посаду обіймає Чарлі, і йому стає розуму не переходити дорогу заступнику губернатора. Та й важить лиш те, що Чарлі її кохає.
Кітті перейшла з веранди у вітальню. Уляглася на канапу й простягнула руку, щоб узяти сигарету. Краєм ока вона помітила записку згори на книжці й розгорнула її. Та була написана олівцем.
Люба Кітті!
Ось та книжка, яку ти хотіла. Я збиралася її надіслати, аж тут зустріла лікаря Фейна і він сказав, що занесе її, якщо проходитиме повз будинок.
Вона закалатала у дзвоника і, коли прийшов служка, запитала його, хто приніс книжку і коли.
– Господар приніс її, міссі, після другий сніданок, – відповів той.
Отже, то був Волтер. Вона зателефонувала в офіс губернатора, попросила покликати Чарлі й розповіла йому, що дізналася. Перш ніж відповісти, він якусь хвилю мовчав.
– Що мені робити? – запитала вона.
– У мене важлива нарада. На жаль, зараз не можу з вами говорити. Раджу вам не тривожитися наперед.
Збагнувши, що він не сам, вона поклала слухавку. Вічно в нього якісь справи!
Вона знову сіла, тепер уже за стіл, і, поклавши обличчя на долоні, постаралася обміркувати ситуацію. Звісно, Волтер міг просто подумати, що вона спала: чому б їй і не замкнути дверей? Спробувала згадати, чи вони з Чарлі розмовляли. Якщо й так, то точно неголосно. А ще цей капелюх. Як Чарлі