Море-океан. Алессандро Барiкко
хіба ні? Тобто професор.
– Яке дурне ім’я.
– Це не ім’я… я і є професор, викладаю, розумієте?
Іду вулицею, а люди зі мною вітаються: «Добридень, професоре Бартлбуме, доброго вечора, професоре Бартлбуме», – але це не ім’я, це мій фах, я викладач…
– Не ім’я?
– Ні.
– Гаразд. Мене звати Дíра.
– Діра.
– Так. Іду вулицею, а люди зі мною вітаються: «Добридень, Діро, доброго вечора, Діро, яка ти гарна сьогодні, Діро, яка гарна на тобі сукня. Чи ти бува не бачила Бартлбума, ні, він у своєму номері, другий поверх, останній углиб коридору, ось вам рушники, візьміть, з видом на море, сподіваємося, ви не нудьгуватимете».
Професор Бартлбум – від тієї миті просто Бартлбум – узяв рушники.
– Пані Діро…
– Слухаю?
– Чи можу я поставити вам одне запитання?
– Яке ж це?
– Скільки вам років?
– Десять.
– Он воно як.
Бартлбум – донедавна ще професор Бартлбум – схопивши валізи, покрокував до сходів.
– Бартлбуме?
– Слухаю?
– У панянок не годиться питати вік.
– Справді, даруйте.
– Другий поверх. Останній углиб коридору.
У кімнаті вглиб коридору (на другому поверсі) було ліжко, шафа, два стільці, піч, маленький письмовий стіл, килим (синій), дві однаковісінькі картини, рукомийник із люстерком, скриня та хлопчик: сидів на підвіконні при (розчиненому) вікні, повернувшись спиною до кімнати, чеберяючи ногами в повітрі.
Бартлбум слабенько кахикнув, так, аби тільки подати голос.
Нічого.
Зайшовши до кімнати, поставив валізи й пішов роздивлятися картини (однаковісінькі, неймовірно), сів на ліжко, з неприховуваною полегкістю роззувся, підвівся знову, пішов глянути в люстерко, переконавшись, що це досі він (ніколи ж не знаєш), зазирнув у шафу, повісив плаща й підійшов до вікна.
– Ти частина кімнатної обстави чи випадково зайшов?
Хлопчина й на міліметр не ворухнувся. Але відповів:
– Обстави.
– А.
Бартлбум знову повернувся до ліжка, скинувши краватку, випростався на ньому. Плями й сирість на стелі як тропічні квітки, намальовані чорно-білими барвами. Заплющивши очі, заснув. Наснилося йому, що його покликали на заміну жінці-гарматі в Цирку Бозендорфа, а він, вийшовши на манеж, у першому ряду помітив свою тітку Аделаїду, витончену жінку сумнівних звичаїв, яка перед тим цілувала якогось пірата, потім однакову з нею жінку, й, урешті, дерев’яну статую святого, котрий насправді був ніякою не статуєю, а несподівано закрокував просто до нього, Бартлбума, вигукуючи щось, чого він ніяк не міг добре розчути, викликавши в глядачів таке обурення, що він, Бартлбум, мусив накивати п’ятами, відмовившись навіть від заслуженої умовленої винагороди, про яку домовлявся з директором цирку – 128 сольдо, якщо точно. Коли він прокинувся, хлопчик досі сидів у кімнаті. Проте він вже обернувся й дивився на професора. Крім цього, хлопчина ще й говорив:
– Чи бували ви колись у Цирку Бозендорфа?
– Перепрошую?
– Я спитав вас, чи ви колись відвідували Цирк Бозендорфа?
Бартлбум