Море-океан. Алессандро Барiкко
паперу на письмовім столі, перо та чорнильниця. Пише Бартлбум. Пише.
Серце моє,
я приїхав до моря. Я позбавляю Вас опису труднощів і прикрощів, що спіткали мене під час подорожі: важливо лише те, що зараз я тут. Готель гостинний: простенький, але гостинний. Розташований на вершині невеличкого пагорба, просто напроти морського узбережжя. Увечері здіймається приплив, і вода дістається майже під моє вікно. Ніби перебуваєш на кораблі. Вам би сподобалося.
Я ніколи не плавав на кораблі.
Завтра розпочну дослідження. Здається, це ідеальне місце. Я не приховую, що справа мені випала важка, але… Ви знаєте, єдина в цілім світі знаєте, як я рішуче налаштований вчасно довести до кінця твір, який я замислив та розпочав блаженного дня дванадцять років тому. Я втішатимусь, уявляючи, що Ви в доброму здоров’ї й Вашій душі радісно.
Справді, я раніше про це ніколи не міркував, та я дійсно ніколи не плавав на кораблі.
У самотності цього віддаленого від світу місця мене не покидатиме впевненість, що Ваша ласка в розлуці не загубити спогад про того, хто кохає Вас і хто на віки залишиться Вашим.
Поклавши перо, згортає аркуш, кладе його в конверт. Підвівшись, добуває зі своєї валізи скриньку з червоного дерева, піднявши вічко, кидає в скриньку листа, незапечатаного й без адреси. У скриньці сотні таких самих конвертів. Розкритих та неадресованих. Бартлбум має тридцять вісім років. Вірить у те, що десь у світі зустріне одного дня жінку, яка споконвіку є його жінкою. Інколи він нарікає, що доля вперто, так нетактовно, непоступливо не хоче його помічати, але з часом він навчився ставитися до цього дуже спокійно. Майже щодня, уже багато років, він, узявши до рук перо, пише їй. Він не має ні імен, ані адрес, які треба зазначити на конвертах, але має життя, про яке варто розповісти. А кому ж, як не їй? Гадає, що, коли вони зустрінуться, приємно буде поставити їй на коліна скриньку з червоного дерева, сповнену листів, і промовити:
– Я чекав на тебе.
Вона відчинить скриньку, й поволі, коли схоче, прочитає всі листи один по одному й, повертаючись назад довжелезною ниткою синіх чорнил, прийме роки – дні та миті, – які цей чоловік іще до їхнього знайомства подарував їй. Чи, може, просто перевернувши скриньку, ошелешена тим чудернацьким снігопадом листів, осміхнеться, промовляючи до цього чоловіка:
– Ти божевільний.
І навіки покохає його.
4
– Отче Плюшу….
– Слухаю, бароне.
– Моїй доньці завтра виповниться п’ятнадцять років.
– …
– Уже спливло вісім років, відколи я довірив вам її лікувати.
– …
– Ви її не зцілили.
– Ні.
– Вона має взяти шлюб із чоловіком.
– …
– Має вийти з цього замку й побачити світ.
– …
– У неї мають бути діти і…
– …
– Зрештою, вона ж має почати жити, раз і назавжди.
– …
– …
– …
– Отче Плюшу, моя донька мусить одужати.
– Звісно.
– Знайдіть