Море-океан. Алессандро Барiкко
в тому впевнені?
Приміром, цієї миті правильно було б сказати таке:
– Даруйте, це була дурна гра.
І справді, ця відповідь чудово склалася в голові отця Плюша, гарна, рівненька й чистенька, але лише на мить запізнилась, і цієї дещиці вистачило, щоб з язика злетів шквал слів, які, щойно торкнувшись поверхні тиші, беззаперечно блискуче викристалізувалися в питання цілком недоречне:
– Ви в тому впевнені?
Аттендель підвів очі на отця Плюша. Це був більше ніж погляд. Це був медичний огляд.
– Цілком у цьому впевнений.
Мають одну добру рису ці люди, вчені: вони в цьому впевнені.
– Де дівчинка?
«Звісно, Елізвін… так мене звати. Елізвін».
«Так, лікарю».
«Ні, справді, не боюся. Завжди так розмовляю. Такий у мене голос. Отець Плюш каже, що…»
«Дякую, пане».
«Не знаю. Найдивовижніші речі. Але це не страх, власне страх… то дещо інше… страх приходить ззовні, я це збагнула, от ти стоїш і тебе охоплює страх… ось ти стоїш, а ось він… отак… ось він, а ось я, але зі мною трапляється так, що несподівано мене тут вже немає, а є лише він… який, одначе, зовсім не страх…а не знаю, що воно таке, а ви знаєте?»
«Так, пане».
«Так, пане».
«Це немов відчувати, що помираєш. Чи зникаєш. Саме так: зникаєш. Видається, ніби очі в тебе сповзають з обличчя, а руки перетворюються на чужі, а ти й міркуєш, що зі мною коїться? А серце в грудях калатає несамовито, спокою тобі не дає… й звідусіль ніби частини від тебе відокремлюються, і ти їх уже не відчуваєш… загалом, ти ось-ось відділишся, й у цю мить я переконую себе, що треба про що-небудь думати, треба чіплятися за цю думку, тож, якщо мені вдається подумки уявити себе маленькою, усе минає, треба тільки опиратися, але справа в тім, що… і це дійсно жахливо… справа в тім, що думок більше немає, у жодному куточку всередині тебе, ані єдиної думоньки, а лише відчуття, розумієте, відчуття… й найсильніше – це пекельна лихоманка, нестерпний сморід плісняви, сморід мертвичини просто в горлянці, пропасниця та гризота, щось мене гризе, біс, що гризе тебе, роздираючи на шматки, це…»
«Даруйте, пане».
«Так, час від часу все набагато… простіше, тобто я відчуваю, як зникаю, так, але з насолодою, тихо, тихо… це емоція, отець Плюш каже, що це – емоція, він каже, що я зовсім беззахисна перед емоціями, і здається, що все заходить просто в мої очі та мої…»
«У мої очі, саме так».
«Ні, цього я не пригадую. Я знаю, що нездужаю, але… Часом є речі, яких я не боюся, тобто так трапляється не завжди, позавчора вночі була страшенна злива, блискавиці, вітер… але мені було спокійно, справді, не відчувала страху, взагалі нічого… А потім задосить і якогось кольору чи предмета з якимись певними обрисами, чи… чи обличчя людини, що проходить повз, саме так, обличчя, часом обличчя жаскі, хіба ні? – часом трапляються настільки реальні обличчя, й мені видається, що вони на мене накидаються, обличчя, які виють, ви розумієте, що я хочу сказати? Вони виють просто на тебе, жах, і захиститися від них ніяк, немає… способу…»
«Кохання?»
«Отець