Море-океан. Алессандро Барiкко
Бартлбум поринув у безрух, позбавлений почуттів, перетворившись, так би мовити, на неупереджений і безпомилковий оптичний прилад. Він майже не дихав. У чіткому колі, викресленому його поглядом, запала нереальна тиша, як у лабораторії. Він немов обернувся на пастку, незворушну й терплячу. Вичікував свою здобич. І здобич поволі припливла. Пара жіночих черевиків. Високих, але жіночих.
– А ви, певно, Бартлбум.
Бартлбум насправді чекав на хвилю. Абощо. Підвівши очі, зауважив жінку, загорнуту в елегантну бузкову накидку.
– Бартлбум, так… так… професор Ісмаель Бартлбум.
– Ви щось загубили?
Бартлбум збагнув, що досі стоїть, нахилившись уперед, застигши, немов науковий оптичний прилад, яким обернувся. Він випростався з усією природністю, на яку був здатен. Мізерною.
– Ні. Я працюю.
– Працюєте?
– Так, роблю… роблю дослідження, розумієте, дослідження…
– Ага.
– Наукові дослідження, от що…
– Наукові?
– Так.
Тиша. Жінка щільніше загорнулась у бузкову накидку.
– Мушель, лишайників, щось таке?
– Ні, хвиль.
Саме так: хвиль.
– Себто… он бачте, куди вода доходить… підіймаючись на берег, потім спиняється… ось, саме у тому місці, де зупиняється… триває лише мить, дивіться, ось, як, приміром, отам… бачте, завдовжки лише мить, а відтак зникає, але, якщо комусь вдасться спинити цю мить… коли вода спиняється, саме це місце, цей вигин… саме це я й вивчаю.
Місце, де спиняється хвиля.
– І що ж там вивчати?
– Ну, це важливе місце… часом на це не зважають, але, якщо добре поміркувати, на тому місці відбувається щось виняткове, щось… виняткове.
– Справді?
Бартлбум ледь нахилився до жінки. Скидалося на те, що він має оповісти таємницю, коли промовив:
– Там закінчується море.
Море безмежне, море-океан, який нескінченно простягається куди сягає око, жаске всемогутнє море, малесеньке місце, нікчемна мить. Саме це мав на увазі Бартлбум.
Жінка позирнула оком по хвилі, що безтурботно повзла туди й назад, по піску. А коли знову звела очі на Бартлбума, ці очі всміхалися.
– Мене звати Енн Деверіá.
– Величезна честь для мене.
– Я теж із готелю «Альмаєр»
– Чудова звістка.
Дме, як завжди, вітер із півночі. Два жіночі черевики пройшлися по тому, що було лабораторією Бартлбума, віддалившись на кілька кроків. А потім спинилися. Жінка обернулася.
– Ви ж вип’єте зі мною чаю по обіді сьогодні, правда?
Дещо Бартлбум бачив лиш у театрі. А в театрі завжди відповідали таким робом:
– Залюбки.
– Енциклопедія меж?
– Так… повна назва така: «Енциклопедія меж, властивих природі, з додатком про межі людських можливостей».
– І ви її пишете…
– Так.
– Самотужки?
– Так.
– Молока?
Бартлбум