Море-океан. Алессандро Барiкко
межі, вибухає видовище. Заходи Сонця. Я вивчав їх цілими тижнями. Нелегко збагнути захід Сонця. У нього власний час, розміри, барви. А оскільки не існує навіть одного-єдиного заходу Сонця, подібного до решти, учений має вміти вирізняти особливості та відокремлювати сутність, щоб потім мати змогу сказати, що це є Захід Сонця, саме той захід Сонця. Я вас не занудив?
Енн Деверіá не нудьгувала. Тобто не дужче, ніж зазвичай.
– Тому я й приїхав до моря. Море. І воно теж закінчується, як і все інше, але, бачте, у цьому теж є певна подібність із заходами Сонця, складність у тім, щоб відокремити ідею, тобто узагальнити кілометри й кілометри рифів, берегів у єдиний образ, у поняття, що втілює кінець моря, щось таке, що можна описати в кількох рядках, що можна записати до енциклопедії, щоб згодом люди, читаючи її, збагнули, що море – скінченне, і як незалежно від того, що, можливо, відбувається навколо них, незалежно від…
– Бартлбуме…
– Слухаю?
– Спитайте, чому я сюди приїхала. Я.
Тиша. Зніяковіння.
– Я вас про це не питав, адже так?
– Спитайте про це в мене зараз.
– Чому ви сюди приїхали, мадам Деверіá?
– Щоб зцілитися.
Знову зніяковіння, знову тиша. Бартлбум бере чашку, підносить її до губ. Спорожняє. Немов про все забуто. Ставить на стіл.
– Зцілитися від чого?
– Це дивна недуга. Подружня невірність.
– Перепрошую?
– Подружня невірність, Бартлбуме. Я зрадила чоловіка. І мій чоловік гадає, що морський клімат умиротворить пристрасті, морський краєвид збудить почуття моралі, а самотність моря спонукає забути мого коханця.
– Справді?
– Справді що?
– Ви справді зрадили вашого чоловіка?
– Так.
– Іще чаю?
Розташувавшись на самісінькому краєчку світу, за крок до моря, готель «Альмаєр» не опирався, коли морок і того вечора змусив мало-помалу зблякнути барви його стін, і всієї землі, й цілого океану. Здавався, стоячи там на самоті, забутим. Немов процесія готелів усілякого різновиду та віку колись проходила цими краями, простуючи уздовж морського узбережжя, і з-поміж усіх вирізнився від решти один, стомившись і промарширувавши поряд із мандрованими товаришами, вирішив зупинитися на цій подобі пагорба, поступившись власній слабкості, і схилив голову, чекаючи на свій кінець. Таким був готель «Альмаєр». Наділений красою, притаманною лише переможеним. І чистотою слабких речей. А ще досконалою самотністю, властивою тому, що вже втрачено.
Плассон, художник, нещодавно повернувся, змоклий, прихопивши свої полотна та фарби, сидів на носі човна, який штовхав уперед, рвучко гребучи веслами, рудоволосий хлопчина.
– Дякую, Доле. До завтра.
– Добраніч, пане Плассоне.
Як Плассон досі не помер від запалення легень, було загадкою. Людина не може стояти протягом кількох годин під північним вітром із мокрими ногами, коли припливна вода просякає їй штани, і рано чи пізно не померти.
– Спочатку він має дописати картину, – підсумувала Діра.
– Він