Після тебе. Джоджо Мойєс
н киває на пляшку:
– Подвійний. – І проводить товстою долонею вниз по вологому обличчю.
– Сім фунтів двадцять пенсів, будь ласка.
Уже за чверть одинадцята, вечір вівторка, і я в тематичному ірландському пабі «Трилисник та конюшина»[1] в аеропорту Лондон-Сіті, хоча він не більш ірландський, ніж Магатма Ґанді. Ми вже ось-ось зачинимося на ніч – за десять хвилин після зльоту останнього літака. Зараз тут лише я, напружений молодик із ноутбуком, смішливі жінки за другим столиком та оцей чоловік, що колише свій подвійний «Джеймсон». Вони чекають на свій рейс: або SC107 до Стокгольма, або DB224 до Мюнхена – останній затримали на сорок хвилин.
Я на зміні з полудня, бо в Карлі заболів живіт і вона пішла додому. То нічого – я не проти залишитися допізна. Тихенько підмугикуючи третьому диску альбому «Кельтські сопілки Смарагдового краю»,[2] я підходжу до двох жінок, щоб забрати порожні склянки. Вони дивляться якесь відео на телефоні та сміються п’яним сміхом.
– Це моя онука, їй п’ять днів, – каже блондинка, коли я нахиляюся по склянки.
– Дуже мила, – усміхаюсь я у відповідь. Мені всі маленькі діти схожі на пухкі булочки.
– Вона живе у Швеції, а я ніколи там не була. Але ж треба поїхати побачити свою першу онуку, правда?
– Ми пиячимо за народження дитини, – розсміялися вони. – Може, вип’єте з нами? Давайте, відірвіться від роботи лише на п’ять хвилин. Ми ніколи не доп’ємо цієї пляшки.
– Ой, а ось і наш. Ходімо, Дор.
Засвітився новий напис на табло, і вони хутко збирають свої речі. Мабуть, лише я помічаю деяку непевність їхньої ходи, коли вони прямують на посадку. Я ставлю їхні келихи на стійку й оглядаю приміщення в пошуках порожнього посуду.
– Вам ніколи не хочеться? – Низенька жінка повернулася по шарф.
– Вибачте?
– Ну, ви ходите по залі, кінець зміни. Стрибнути на літак – і вж-ж-ж! Я б так і зробила. – Вона знову засміялася. – Кожного дня, чорт забирай.
Я усміхаюсь професійною усмішкою, яку можна зрозуміти як завгодно, і повертаюся до бару.
Навколо мене крамниці зачиняються на ніч – чується брязкання металевих ролет, які ховають невиправдано дорогі сумочки й «Тоблерони»,[3] що рятують пасажирів, якщо ті не встигли купити комусь подарунок. Зникають вогні на третьому, п’ятому й одинадцятому виходах, і в нічне небо злітають останні на сьогодні пасажири. Вайолет, прибиральниця з Конґо, штовхає свій візок до мене, похитуючи стегнами. Її черевики з гумовими підошвами трохи риплять об блискучий мармолеум.
– Доброго вечора, люба.
– Доброго, Вайолет.
– Не варто тобі бути тут так пізно – треба бути вдома, зі своїми близькими, сонечко.
Вона каже мені одне й те саме кожного вечора.
– Та ще й не дуже пізно. – Моя відповідь також однакова щоразу.
Вдоволена, вона продовжує свій шлях.
Напружений молодик із ноутбуком та спітнілий любитель скотчу вже пішли. Я закінчую розставляти склянки та підбиваю касу, двічі перевіряючи, щоб цифри на чеках збіглися з тими, що в касі. Потім занотовую все в книгу, перевіряю пляшки й пишу, що треба замовити. І саме цієї миті помічаю, що на стільці й досі висить пальто кремезного чоловіка. Я підходжу й дивлюсь на табло: саме триває посадка на рейс до Мюнхена. Це якщо в мене буде настрій побігти й віддати йому пальто. Я дивлюсь іще раз, а потім повільно йду до чоловічого туалету.
– Гей, є тут хто?
Звідти чути придушений голос, із нотками істерики. Я штовхаю двері.
Любитель скотчу схилився над раковиною та хлюпає воду собі в обличчя – бліде як крейда.
– Що, вже мій рейс?
– Тільки-но оголосили. У вас, певно, є ще декілька хвилин.
Я вже хочу піти, але щось мене спиняє. Чоловік пильно дивиться на мене, і його очі – наче два ґудзики – сповнені переляку.
– Я не можу. – Він бере паперовий рушник та витирає обличчя. – Не можу я сісти в той літак.
Я чекаю.
– Я маю летіти на зустріч із новим босом, але не можу. Я не наважився йому сказати, що боюся літати. – Він трусить головою. – Не те що боюся – мене це жахає.
Я відпускаю двері, і вони зачиняються за мною.
– А що за нова робота?
Він кліпає очима:
– Ем… запчастини. Я новий старший регіональний менеджер. Запчастини. Я регіональний менеджер із запчастин для гальм у «Hunt Motors».
– Звучить дуже відповідально, – зауважую я. – У вас є… гальма.
– Я довго чекав на цю можливість. – Він важко глитнув. – Не хочу тепер померти у вогняній кулі. Не хочу померти в клятій летючій вогняній кулі.
Хочеться сказати, що навряд чи це буде летюча куля – радше швидко падаюча. Але це б йому мало допомогло. Він знову хлюпає водою собі в обличчя, і я подаю йому рушник.
– Дякую, – чути
Символ Ірландії, різні назви однієї рослини. (Тут і далі прим. перекл.)
Смарагдовий край – поетична назва Ірландії.
Марка швейцарського шоколаду, який часто купляють у дьюті-фрі.