Учень архітектора. Элиф Шафак
вони неначе щось у ньому відчували, але Джахан не розумів, що саме.
Санґрам приніс йому миску сютлачу.[18]
– Пригощайся, смакує, як удома, – припросив він і змовницьки прошепотів: – У них їжа не така смачна, як у нас. Так що звикатимеш.
Джахан жадібно наминав страву: всі дивилися на нього з мовчазною цікавістю. Хлопчик не наївся, але йому більше нічого не запропонували, а він і не просив. Перевдягнувся в те, що йому видали: світлу сорочку з широкими рукавами, вовняну безрукавку, шаровари і м’які шкіряні черевики. Потім вони з Санґрамом пішли прогулятися. Чоловік вкинув у рота якусь круглу кульку, ніби воскову. Хлопчик не знав, що складалася вона з прянощів та опію. Невдовзі лице Санґрама подобрішало, язик розв’язався. Він розповів Джаханові про закон тиші при дворі султана Сулеймана. Хоча у першому і другому дворах його не так уже строго дотримуються, проте у третьому та четвертому всі повинні поводитися тихо. Голосно розмовляти, сміятися, кричати тут суворо заборонено.
– А співати можна? Чота любить перед сном слухати колискові.
– Співати… – повторив Санґрам, наче й сам не дуже був певний того, що пояснює. – Співати можна, тільки тихо.
Дійшовши так до садового муру, вони спинилися. Там, немов солдати на варті, стояли високі ялини, створюючи своїм гіллям щось на зразок балдахіна.
– За ту стіну не ходи, – таємничо промовив Санґрам.
– Чому?
– Не питай. Слухай старших.
У Джахана закрутило в животі. Це відобразилося на його обличчі, тому що Санґрам сказав:
– Обличчя у тебе нікуди не годиться.
– Що?
– Воно показує, коли ти задоволений. А ще видно, що тобі страшно, – він похитав головою. – Жінки не вміють приховувати свої почуття, бо слабкі. На щастя, вони носять запинала. А от чоловік повинен приховувати свої почуття.
– Що ж мені робити? – спитав Джахан.
– Ховай своє лице, запечатай серце, – промовив Санґрам. – Бо інакше в тебе скоро і від одного, і від другого мало що залишать.
Приблизно через півгодини в першу свою стамбульську ніч Джахан нерухомо лежав на твердій підстилці, прислухаючись до вечірніх звуків. Десь поряд крикнула сова, віддалік загавкали собаки. У хатинці шуму було не менше: доглядачі хропли, переверталися, бурмотіли, пускали гази і скрипіли уві сні зубами. Один з них – Джахан не міг визначити, хто саме, – говорив мовою, якої хлопець ніколи в житті не чув, коли то взагалі була мова. Його шлунок бурчанням долучався до загального гамору. Джахан думав про їжу, особливо про пряні пиріжки з м’ясом, але від такого завжди починав згадувати матір, тож зупинився. Розвернувся до вікна, задивився у смужку неба. Тут воно було не такого відтінку синього, який він щоночі бачив із корабля. Він подумав, що не зможе заснути, але втома все ж узяла гору.
Хлопець прокинувся, здригнувшись, виринув із темного, тривожного сну. Хтось дихав йому в потилицю, терся об його стегна.
Солодка страва турецької кухні на зразок пудингу з рису й молока.