Учень архітектора. Элиф Шафак
нагадає йому, які землі лежать поза його володіннями. А отже, про те, що в його володінь є межа. Накинувши халат, шах гукнув свого покойового Джохара, мудрості якого він довіряв.
– Скажи мені, який дар варто надіслати тому, в кого все є?
Джохар відповів:
– Не шовки і не самоцвіти. Не золото і не срібло. Я сказав би – тварину. Бо кожна тварина – неповторна, має своє власне лице і вдачу.
– Яка ж тварина найкраще засвідчить йому велич нашого царства?
– Слон, мій повелителю. Найбільший звір на землі.
Шах Хумаюн трохи замислився.
– А як при цьому показати: моє царство, хоча воно таке велике й прекрасне, що в ньому водиться слон, потребує допомоги?
– Тоді, володарю, надішліть слоненя. Ми так зможемо показати, що ще не готові до битви. Що нам потрібна підтримка. А потім ми виростемо, станемо до бою – і переможемо, коли на те буде воля Аллаха.
Коли того ранку Джохар прибув із солдатами, Джахан годував Чоту, який нині важив майже вісім кантарів[24] і досі мав молочно-білий колір.
Дядько Джахана, зрадівши таким поважним гостям у своєму обійсті, щосили кланявся та запобігав:
– Чим я можу допомогти шановному слузі нашого могутнього шаха?
– Чув я, що в тебе є білий слон, – пояснив Джохар. – Він нам потрібен: шах бажає подарувати його турецькому султану.
– Ви ж не віддасте Чоту, ні? – почулося ззаду. Усі подивилися на Джахана.
Дядько кинувся в ноги Джохару:
– Пробачте йому, шановний пане. Його мати померла місяць тому. Жахлива хвороба. Сьогодні квітла здоров’ям, а назавтра померла. Вона носила дитину, бідолашна. Хлопчик просто сам не знає, що каже. Він збожеволів від горя.
– Мати померла через вашу жорстокість. Ви її щодня били… – Вітчим ударив Джахана по обличчю, і хлопчик упав, не доказавши.
– Не бий свого сина! – наказав Джохар.
– Я – не його син! – крикнув Джахан, досі лежачи на землі.
Джохар усміхнувся:
– А ти сміливий, хлопче! Підійди-но ближче. Дай я на тебе погляну.
Під лютим поглядом вітчима Джахан зробив, як йому було наказано.
– Чому ти не хочеш віддати цю тварину? – спитав Джохар.
– Чота – не простий слон, він особливий. Його не можна везти будь-куди.
– Ти любиш тварину, це добре, – мовив Джохар. – Але з ним усе буде гаразд. У султановому палаці йому догоджатимуть, як царевичу. А на твою родину чекає винагорода.
Покойовий шаха вказав на слугу, який витяг зі складок халата великий гаман.
Від вигляду золота очі Джаханового дядька жадібно запалали. Він сказав:
– Пане, не зважайте на малого. Ну що він розуміє? Слон – ваш. Робіть із ним все, що забажаєте.
Коли долю Чоти було вирішено, Джахан сам почав готувати слона до довгої подорожі. Годував його цілющими травами, які покращують травлення, купав його, мастив йому шкіру запашними оліями; доглядав подушечки його
Ця міра ваги в різних країнах мала різне значення з розбіжністю від 30–40 до 320 кг. Найбільш поширеним у давнину був кантар вагою 33,97 кг. Отже, Чота, ймовірно, важив приблизно 270 кг.