Протистояння. Том 2. Стівен Кінг
кордон вантажівкою для білизни, під капотом у якої був двигун із півсферчними камерами згоряння, на цілих 442 кінські сили. «Паскудна херня, – сказав він. – Усе це шириво – паскудна херня». Сам він його не торкався, та ж йопересете – притарабаниш до США кілька таких вантажів, і в параші можна й золотий папір вішати. Урешті він почав клювати носом, і його червоні оченята заплющувалися на все більші й більші проміжки часу, а потім знову неохоче розкривалися до половини.
– Дістану його, Сміттєбаче, – пробелькотів Пацан. – Приїду туди, усе прозондую та цілуватиму його йобану сраку, допоки не розберуся, шо до чого. Пацану ніхто не указ. Ніхто, блядь. Довго я не терпітиму. Не займаюся я всякою мулькою. Якщо й беруся за якусь роботу, то стаю за кермо. Такий у мене стиль. Не знаю, звідки він і як навчився транслювати свою херню до наших думалок, та я витурю його… – він так позіхнув, що щелепа хруснула, – …з міста на хуй. Продірявлю опудало. Відправлю на Ранчо «кадилаків». Тримайся мене, Небораче, чи як там тебе.
Пацан повільно заточився назад і впав на ліжко. Щойно відкрита бляшанка пива випала з його розслабленої руки. На килим набігла ще одна калюжа «Курсу». Ящик спорожнів, і, за підрахунками Сміттєбака, Пацан самотужки впорався з двадцять одною банкою. Чувак-Сміттєбак не розумів, як така маленька людина могла випити стільки пива, та розумів, що настав час ушиватися. Він знав це, але почувався п’яно, слабко й загалом паскудно. Більше за все на світі йому хотілося трохи поспати. Це ж нічого, правда? Пацан проспить як убитий усю ніч і, певне, до самого ранку, а то й до дванадцятої. Часу вдосталь, щоб трохи покимарити.
Тож він пішов в іншу кімнату (попри коматозний стан Пацана, скрадався він навшпиньки) і зачинив суміжні двері як зміг – тобто не дуже добре. Від куль вони перекосилися. На нічному столику стояв механічний будильник. Сміттєбак завів його, перемістив стрілки на північ і поставив будильник на п’яту годину. Він ліг на двоспальне ліжко, навіть не знявши кедів. За п’ять хвилин він уже спав.
Він прокинувся трохи пізніше, у труні вранішньої темряви, і відчув, що в лице йому дмухає сухим пивним перегаром і блювотинням. Щось зміїлося в ліжку – щось гаряче, гладеньке. Першою йому сяйнула жаска думка, що це той тхір вискочив зі сну про Небраску та опинився в дійсності. Він тремко застогнав, коли усвідомив, що тварина, яка була з ним у ліжку, невелика, але тхори значно менші. Від пива скроні безжально свердлило болем.
– Берися за мене, – прошепотів у пітьмі Пацан.
Руку Сміттєбака вхопили й підтягли до чогось твердого, циліндричного й пульсуючого, наче поршень.
– Подрочи мені. Давай, подрочи, ти ж знаєш, як це робиться, – я це пойняв, ще як уперше тебе завидів. Давай, дрочун йобаний, дрочи.
Чувак-Сміттєбак знав, що робити. Багато в чому це було кращим за інші можливі жахіття. Він навчився цього довгими ночами в буцегарні. Подейкували, що це паскудна, голуба справа, однак те, чим займалися голубі, було не таким кепським, як діла тих, хто ночами гострив ложки на заточки, тих, хто просто лежав на койках, шкірився, витріщався