Протистояння. Том 2. Стівен Кінг
не торкнувся б твого членяки, навіть якби він був діамантовий. Сам себе смикай. Як думаєш, нашо Бог дав тобі дві руки?
Скільки воно тривало? Може, Бог знає, та не Чувак-Сміттєбак. Хвилину, годину, століття… яка різниця? У нього з’явилася впевненість, що в мить Пацанового оргазму він водночас відчує дві речі: животом – гарячий струмінь сімені малого чудовиська, нутрощами – гриб агонії від експансивної кулі. Усім клізмам клізма.
А тоді таз Пацана завмер, і його член забився в конвульсіях. Рука Чувака-Сміттєбака зробилася слизькою, як гумова рукавичка. Наступної миті з нього дістали револьвер. Щоками Сміттєбака заструменіли мовчазні сльози полегкості. Він не боявся померти (принаймні не на службі в темного чоловіка), та йому не хотілося сконати в темній готельній кімнаті від рук якогось психопата. Він не може померти, не побачивши Сіболи. Він би помолився Господу, та інстинкти йому підказували, що Бог не прислухається до скарг того, хто присягнув на вірність темному чоловікові. Та й узагалі – що зробив Бог для Чувака-Сміттєбака? І, коли вже так, що Бог зробив для Дональда Мервіна Елберта?
У задушливій тиші Пацан, засинаючи, заспівав фальшивим, ламким голосом:
– Ми з друзяками слави зажили… так, поганці нас знають, однак не чіпають…[38]
Він захропів.
«Отепер я й утечу, – подумав Чувак-Сміттєбак, та він боявся, що поворухнеться й розбудить Пацана. – Утечу, щойно впевнюся, що він дійсно спить. П’ять хвилин. Цього має вистачити».
Та ніхто не знає, скільки тривають п’ять хвилин у цілковитій пітьмі – чесно буде сказати, що в пітьмі п’яти хвилин не існує. Сміттєбак чекав. Сам того не усвідомлюючи, він поринав у дрімоту й вигулькував з неї. Незабаром він пірнув надто глибоко й заснув.
Він опинився на темній дорозі десь у височині. Зорі висіли дуже низько – здавалося, простягнеш руку і вхопиш одну, другу, доки не назбирається повна банка небесних світлячків. Стояв лютий холод. Було темно. Сміттєбак бачив, як навколо проступали припорошені зоряним світлом кам’яні брили, крізь які люди прорізали трасу, – ті камені здавалися обличчями живих істот.
Щось наближалося до нього з темряви.
Аж раптом почувся його голос – він линув нізвідки й звідусюди.
– У горах я подам тобі знак. Покажу свою могутність. Покажу тобі, що трапиться з тими, хто кине мені виклик. Чекай. Пильнуй.
У чорноті почали відкриватися червоні очі – здавалося, ніби хтось порозставляв навколо зо три дюжини аварійних ліхтарів і тепер зісмикував із них кожухи, по парі за раз. То були очі, і вони оточили Чувака-Сміттєбака відьомським колом.[39] Спершу він подумав, що це очі тхорів, та коло стискалось, і Сміттєбак побачив, що його оточили здоровенні хижаки – сірі гірські вовки.[40] Тварини настовбурчили вуха, а з темних морд крапала піна.
Йому було лячно.
– Вони прийшли не по тебе, мій добрий, вірний слуго. Бачиш?
І вони зникли. Отак просто: були сірі, запінені вовки – і не стало.
– Пильнуй, – мовив голос.
– Чекай, –
Слова пісні 1964 року «Кручуся-верчуся» («I Get Around») гурту «Біч бойз».
Відьомськими колами в народі називають кола та півкола грибів, що розростаються від центральної грибниці. Часто трава всередині кола відмирає, а гриби виявляються отруйними – звідси й моторошна назва, хоч існує чимало видів їстівних грибів, що можуть утворювати такі ж кола. У фольклорі країн Заходу їх називають колами фей, ельфів, піксі тощо.
Сірий вовк із північних Скелястих гір («Canis lupus irremotus») – підвид сірого вовка, що водиться на північних схилах Скелястих гір та навколишніх рівнинах. Характерні особливості: більші габарити, ніж у сірого вовка; світло-сіре хутро; пласка лобова кістка. Кілька разів потрапляв до переліку вимираючих видів, та наразі популяція виду визнана стабільною. Існує також сірий вовк із південних Скелястих гір («Canis lupus youngi»).