Протистояння. Том 2. Стівен Кінг
дивився перед собою вибалушеними очима, обличчя розтягнув величезний вишкір. На блідому, ляльковому лобі виступили ідеально круглі краплини поту.
– Ще… один… однесенький.
Закінчилося все поспіхом. Чувак-Сміттєбак відчув, як заднє праве колесо зненацька ковзнуло праворуч і різко донизу. Він почув, як до провалля посипався щебінь, а за ним – більше каміння. Він закричав. Пацан страшно заматюкався, увімкнув першу передачу та втис у підлогу педаль газу. Вони саме протискалися повз перевернутий труп мікроавтобуса «фольксваген», і зліва пронизливо завищав метал.
– Лети! – горлав Пацан. – Як товстодупий орел! Лети! ЛЕТИ, чорт тебе забирай!
Задні колеса двійки-купе навіжено крутилися. На одну мить Сміттєбакові здалося, що вони з’їжджають до обриву. А тоді машина сіпнулася вперед, підскочила, і вони опинилися на дорозі, по той бік затору. Автівка рвонула геть, лишивши на асфальті сліди від протектора.
– Я ж казав, шо вона впорається! – переможно горлав Пацан. – Чорт забирай! Ото ми дали! Як два пальці, Сміттєбаче, сцикун, блядь, йобаний!
– Ми це зробили, – тихо сказав Чувак-Сміттєбак.
Його всього трусило. Він не міг опанувати своє тіло. А тоді, вдруге відтоді, як зустрів Пацана, Сміттєбак сказав єдину річ, яка могла врятувати йому життя. Якби він змовчав, Пацан би точно його вколошкав. Просто щоб відсвяткувати перемогу.
– Круто кермуєш, чемпіоне, – сказав він.
Ще ніколи й нікого в житті він не називав чемпіоном.
– Та-а-а… не так уже й круто, – Пацан підняв угору вказівного пальця. – Ще два, щонайменше два американці могли б таке провернути. Віриш у цю хуйню-муйню?
– Як скажеш, Пацан.
– Не квакай, любчику, я сам тобі все скажу, блядь. Усе як має бути. Ну, погнали.
Та далеко вони не від’їхали. Купе Пацана зупинилося назавжди п’ятнадцять хвилин по тому. За вісімнадцять сотень миль від точки відправки в Шеверпорті, штат Луїзіана.
– Не вірю очам, – сказав Пацан. – Не вірю… йобаним… ОЧАМ!
Він розчахнув двері й вискочив на дорогу, стискаючи в лівиці на чверть повну пляшку «Ребел єллу».
– ГЕТЬ З МОЄЇ ДОРОГИ! – лютував Пацан, витанцьовуючи у своїх чоботах із гротесково високими каблуками – мініатюрний божок руйнації, землетрус у пляшці. – ГЕТЬ З МОЄЇ ДОРОГИ, ДОВБОЙОБИ, ВИ ВСІ МЕРТВІ, ВАМ УСІМ МІСЦЕ НА ЙОБАНОМУ ЦВИНТАРІ, НЄХУЙ ВАМ РОБИТИ НА МОЇЙ, БЛЯДЬ, ДОРОЗІ!
Він жбурнув пляшку «Ребел єллу», і вона полетіла, перекидаючись і розбризкуючи янтарні краплі. Пляшка розбилася на сотню скалок об бік старого «порше». Пацан стояв на непевних ногах і мовчки відхекувався.
Цього разу проблема була не такою простою, як звичайний затор із чотирьох автівок. Цього разу проблема поширилася на всю дорогу. Посеред магістралі пролягала бугриста розділова смуга в десять ярдів[49] завширшки, і, певне, двійка-купе могла б перебратися з одного боку дороги на інший, та обидві артерії перебували в однаковому стані: машини зібралися на чотирьох смугах дороги в шість рядів і стояли бампер у бампер, крило до крила. Узбіччя було
≈ 9,1 м.