Протистояння. Том 2. Стівен Кінг
щоб боком не вилізло. Сміттєбак зловив себе на тому, що даремно не прихопив гвинтівку одного з мертвих солдатів, хоча зброю навіть у руках не тримав. Він повз далі. Камінчики болюче впиналися в його руку-клешню. Була вже восьма година, і сонце спустилося за гори.
Сміттєбак присів біля капота «порше», об яке Пацан розбив пляшку «Ребел єллу», і обережно висунув голову. Так, на дорозі стояло купе-двійка: яскрава золота фарба сяяла блискітками, бубнявіло опукле лобове скло, акулячий плавець впинався у вечірнє, подібне до велетенського синцю небо. Пацан розвалився за флуоресцентно-помаранчевим кермом – очі заплющені, щелепа відвисла. Серце Чувака-Сміттєбака переможно забарабанило. «П’я-ний! – стукало воно. – П’я-ний! Як чіп! П’я-ний!» Сміттєбак подумав, що, коли Пацан очуняє, він може бути вже миль за двадцять.
Однак рухався він обачно: прошурхотів від машини до машини, як водомірка, що ковзає поверхнею тихого озера, прошмигнув купе з лівого боку і подався на схід. Відстані між автівками більшали. Купешечка перемістилася на дев’яту годину ліворуч, тоді на сьому, тоді на шосту – опинилася просто позаду.[54] Тепер Сміттєбаку лишилося наростити відстань між ним і тим божевільним…
– Ти, хуйло тупориле, ані руш.
Сміттєбак завмер як був – навкарачки. Він нацюняв у штани, а розум перетворився на чорного птаха, що скажено молотив крилами в його голові, – на паніку.
Він повільно озирнувся – сухожилля в шиї заскрипіли, наче дверні завіси дому з привидами. Позаду стояв Його Величність Пацан у райдужній золотаво-зеленій сорочці з парою линялих вельветових вставок. У кожній руці він тримав по револьверу, а обличчя скривила люта гримаса ненависті.
– Я просто роз-розвідував, як воно, в цьому напрямку, – почув Сміттєбак власний голос. – Пе-пе-перевіряв, чи чисто на горизонті.
– Ага, довбодятле, перевіряв. Навколішки перевіряв. Зара’ очищу твій йобаний горизонт. Ану стань.
Якимсь чином Сміттєбак зіп’явся на ноги та, щоб не впасти, схопився за дверну ручку машини, яка стояла праворуч. Два дула револьверів-близнюків здавалися йому такими ж великими, як і два сопла тунелю Ейзенхауера. Він дивився смерті в очі. Сміттєбак це знав. Цього разу жодні слова її не відведуть.
Подумки він молився темному чоловікові: «Благаю… якщо на це твоя воля… життя – за тебе!»
– То що там? – спитав Пацан. – Аварія?
– Тунель. Геть закоркований. Тому я й вернувся – тобі розказати. Будь ласочка…
– Тунель, – простогнав Пацан. – Ісусе-волохатий-старий-лисий-Христе! – він знову насупився. – Брешеш мені, підарюго?
– Ні! Ні, присягаюся! Там був знак – «Тунель Айзенгувера». Може, неправильно прочитав, бо в мене проблеми з довгими словами. Я…
– Завали варнякало. Скільки до нього?
– Миль вісім. А то й більше.
Пацан на хвильку змовк, – дивився на дорогу, що тяглася на захід, – а тоді пронизав Чувака-Сміттєбака блискучими
Ідеться про спосіб позначення розташування об’єкта відповідно до цифр годинникового циферблата. Наприклад, 12 година – це просто вгорі, 3 година – на 90° праворуч.