Ребекка. Дафна дю Мор’є
з утомленими очима засилює нитки в голки, і уявляла собі вкриту обрізками тканини підлогу.
– І що? – усміхнувшись, поцікавився він. – Невже ваша уява вас підвела?
– Не знаю, – відповіла я. – Я так і не дізналася. – І тоді розповіла йому, що коли викликала дзвінком ліфт, Блез попорпалася в сумочці й простягнула мені папірець вартістю сто франків. «Ось, – прошепотіла вона неприємним, фамільярним тоном, – візьміть. Невеличкі комісійні за те, що привели свою хазяйку до моєї крамниці». Коли я, зашарівшись від сум’яття, відмовилась, вона незадоволено знизала плечима. «Як знаєте, але запевняю, що тут це звична річ. Може, ви хочете натомість сукню. Приходьте якось до ательє без мадам, я все зроблю й не візьму з вас жодного су». Не знаю чому, мене охопило те нудотне, нездорове відчуття, як тоді, в дитинстві, коли я перегортала сторінки забороненої книжки. Образ її сина-сухотника збляк, і замість нього я побачила, як я, аби була іншою, з розумінням посміхнувшись, кладу до кишені цей засмальцьований папірець і, ймовірно, цього вечора, коли маю вільний час, прокрадаюся до ательє Блез та виходжу звідти з сукнею, за яку не заплатила.
Я очікувала, що він розсміється, це була дурна історія, не знаю, навіщо я її йому розповіла, але він задумливо дивився на мене, помішуючи каву.
– Гадаю, ви припустилися великої помилки, – за якийсь час сказав він.
– Відмовившись від ста франків? – обурено перепитала я.
– Ні! Боже правий, за кого ви мене маєте? На мою думку, ви припустилися помилки, приїхавши сюди й почавши працювати на місіс Ван Гоппер. Ви не створені для такої роботи. По-перше, ви – надто юна й надто вразлива. Блез і її комісійні нічого не означають. Це лишень перший із багатьох схожих випадків з іншими Блез. Або вам доведеться поступитися й перетворитися на таку ж Блез самій, або ви залишитеся такою ж, як є, і зламаєтесь. Хто запропонував вам цим зайнятися? – Схоже, він не вбачав нічого неприродного в тому, щоб ось так мене розпитувати, та я й не заперечувала. Здавалося, наче ми знайомі дуже давно й після багаторічної розлуки нам випало зустрітися знову.
– Ви коли-небудь думали про майбутнє? – поцікавився він. – До чого все це приведе? Припустімо, місіс Ван Гоппер набридне її «найліпша подружка», що тоді?
Я усміхнулася й сказала йому, що мене це не надто непокоїть. З’являться й інші місіс Ван Гоппер, я була молодою, впевненою й сильною. Втім, доки він говорив, мені пригадалися оголошення, які часто можна зустріти в престижних журналах, де спільнота взаємодопомоги вимагає підтримати молодих жінок, що опинилися в скрутному становищі; я подумала про ті пансіони, які відповідають на такі оголошення та надають тимчасовий притулок, а тоді уявила, як я з непотрібним альбомом для малювання в руці, без жодної кваліфікації, бурмочу відповіді на запитання суворих агентів із працевлаштування. Можливо, мені й варто було погодитися на ті десять відсотків, які пропонувала Блез.
– Скільки вам років? – запитав він і, коли я відповіла, засміявся й підвівся з крісла. – Мені відомий цей вік, він