Ребекка. Дафна дю Мор’є
запах, неначе їхніми гострими соковитими стеблами текла дика живиця. Люди, які зривають дзвоники в гаях, – вандали; в Мендерлеї він це заборонив. Іноді, проїжджаючи околицями, він натрапляв на велосипедистів із величезними оберемками квітів, прив’язаними до керма, – з їхніх мертвих голівок вже поопадали пелюстки, дорогою губилися голі й брудні понівечені стебла.
Первоцвіт такі речі турбували менше; хоч він і був рослиною дикою, втім прагнув до цивілізації і, якщо його поливали, без жодних образ, із чепурним і усміхненим виглядом міг прожити в банці з-під варення на вікні якоїсь хатини з тиждень. У дім Мендерлея не приносили жодних диких квітів. Він надавав перевагу особливим культивованим квітам, вирощеним винятково для того, щоб тримати їх у будинку, в оточеному стінами саду. Троянда, казав він, одна з тих небагатьох квіток, що зірвана здається кращою, ніж коли росте. Троянди у вазі, що стоїть у вітальні, мають глибокий колір і аромат, яких їм бракує просто неба. В розквітлих трояндах було щось розхристане, щось таке пусте й грубе, як у жінках з немитим волоссям. У будинку ж вони робилися таємничими й витонченими. В Мендерлеї він тримав удома троянди вісім місяців на рік. «Ви любите бузок?» – запитав він мене. В кінці галявини росло дерево, запах якого можна було відчути з вікна його спальні. Його сестра, сувора, доволі практична особа, зазвичай скаржилася, що завелике розмаїття запахів у Мендерлеї її п’янить. Він на неї не зважав. Це була єдина форма сп’яніння, яка його приваблювала. Найпершим його спогадом були великі гілки бузку, які стояли в білих горщиках і наповнювали будинок тужливим, їдким ароматом.
Ліворуч від вузенької стежки, що простягалася долиною до бухти, росли кущі азалій і рододендронів, і, якщо йти нею травневим вечором по обіді, здавалося, ніби в повітрі чути піт чагарників. Ви могли нахилитися й підняти опалу пелюстку, зім’яти її пальцями, і заглибину вашої долоні сповнювала квінтесенція тисячі запахів, нестерпних і духмяних. Усі з однієї лишень зібганої пелюстки. Сп’янілі та запаморочені, виходили ви з долини на жорсткий, устелений галькою берег до нерухомої води. Дивний, мабуть, надто різкий контраст…
Доки він говорив, наш автомобіль знову став одним із багатьох, я й не помітила, як упали сутінки й ми опинилися на освітлених і галасливих вулицях Монте-Карло. Гуркіт краяв мені нерви, а світло було надто яскраве, надто жовте. Різке, неприємне розчарування.
Невдовзі ми мали дістатися готелю, і я навпомацки знайшла в бардачку свої рукавички. Я намацала їх, і мої пальці торкнулися книжки, чия тонка обкладинка свідчила, що то – поезія. Я придивилася, намагаючись розібрати назву, коли автомобіль уже сповільнив хід перед дверима готелю.
– Можете взяти почитати, якщо хочете, – мовив він; тепер, коли ми приїхали, його голос зазвучав недбало й байдуже, ми повернулись, і Мендерлей лишився десь далеко, за сотні миль.
Я зраділа й міцно стисла книжку в рукавичках. Тепер, коли цей день закінчився, мені хотілося мати щось, що належало йому.
– Виходьте,