Ребекка. Дафна дю Мор’є
їй про ранок. Адже коли, збираючи наприкінці гри карти докупи й тягнучись по коробку, вона мимохідь поцікавилася: «Скажи-но, а Макс де Вінтер досі перебуває в готелі?», якусь мить провагавшись, мов нирець перед стрибком, я врешті втратила мужність та завчене самовладання і сказала: «Так, мабуть. Він заходить до ресторану попоїсти».
Хтось їй розповів, подумала я, хтось побачив нас разом, поскаржився тренер із тенісу, адміністратор надіслав повідомлення, тож я очікувала нападу. Втім вона, потроху позіхаючи, продовжила складати карти в коробку, доки я застеляла зім’яте ліжко. Я подала їй баночку з пудрою, компактні рум’яна та губну помаду, а вона прибрала карти й узяла зі столика ручне дзеркальце.
– Він привабливий, – проказала вона, – але, на мою думку, в нього дивний характер. Того дня у фойє я вже подумала, що він, можливо, запросить мене до Мендерлея, до того було геть недалеко.
Я мовчала. Спостерігала, як вона взяла помаду й обвела самовпевнений вигин своїх уст.
– Я ніколи її не бачила, – мовила вона, відставивши дзеркальце, щоб поглянути, що вийшло, – проте, певно, вона була дуже вродливою. Вишукано елегантною й бездоганною в усьому. Вони влаштовували в Мендерлеї неймовірні прийоми. Все сталося так несподівано й трагічно. Певно, він її обожнював. Люба, до цього яскраво-червоного мені потрібна пудра темнішого відтінку. Дістань її, будь ласка, а цю знову сховай до шухляди.
І ми поралися з пудрою, парфумами й рум’янами, доки не почувся дзвінок і не прийшли гості. Я подавала їм напої, майже без слів; змінювала платівки на грамофоні, викидала недопалки цигарок.
– Малювали щось останнім часом, крихітко? – Вимушена люб’язність старого банкіра з моноклем, що звисав на шнурку, і моя яскрава нещира посмішка:
– Ні, останнім часом нічого; бажаєте ще одну цигарку?
Це відповідала не я, мене там просто не було. Подумки я стежила за примарою, чиї туманні обриси нарешті набували форми. Її риси були розмиті, колір обличчя невиразний, розріз очей і тип волосся ще не визначені, про це ще потрібно було дізнатись.
Її краса була невитравна, а усмішка незабутня. Десь досі лунав її голос і пам’ятали її слова. Існували місця, в яких вона бувала, і речі, до яких вона торкалась. Можливо, у шафах висів одяг, який вона носила і який досі зберігав її запах. У своїй спальні під подушкою я тримала книжку, яку вона брала до рук, і уявляла, як вона перегортає першу сторінку, усміхається й пише, струшуючи вигнуте перо. «Максу – від Ребекки». Певно, це був його день народження й вона поклала її поміж інших подарунків на столі за сніданком. І вони разом засміялися, коли він зірвав обгортку та стрічку. Ймовірно, вона притулялася до його плеча, доки він читав. Макс. Вона називала його Максом. У цьому імені відчувалася близькість, радість, і його легко було вимовляти. Якщо їм цього хотілося, рідні могли називати його Максимом. Бабусі й тітки. І такі, як я, сумирні, нудні та юні, які нічого для нього не означали. Її вибір упав на Макса, це слово належало їй; із якою впевненістю