Ребекка. Дафна дю Мор’є
не так? – поцікавилася місіс Ван Гоппер за сніданком.
– Ні, не думаю, – відповіла я, хапаючись за цю соломинку, адже вона могла б послужити відмовкою пізніше, в тому разі, якщо в мене надто почервоніють очі.
– Ненавиджу чекати, коли всі речі вже зібрані, – пробурчала вона, – треба було їхати ранішим потягом. Якби доклали зусиль, то могли б на нього встигнути, і тоді довше побули б у Парижі. Надішли Гелен телеграму, щоб вона нас не зустрічала, натомість признач інше рандеву, – вона зиркнула на годинник. – От цікаво, думаю, вони ще можуть замінити бронювання. У будь-якому разі, варто спробувати. Спустись до контори та перевір.
– Добре, – відповіла я, виконуючи роль залежної від її настрою маріонетки, зайшла до своєї спальні, скинула з себе нічну сорочку, застібнула незмінну фланелеву спідницю й натягнула через голову сплетену вдома кофту. Моя байдужість до неї перетворилася на ненависть. Це вже був кінець, у мене відбирали навіть мій ранок. Тепер не вийде останні півгодини посидіти на терасі, не буде навіть десяти хвилин, щоб сказати «бувай». І все через те, що вона закінчила снідати раніше, ніж розраховувала, через те, що вона знудилася. Що ж, у такому разі я відкину стриманість і скромність, забуду про гордість. Я грюкнула дверима вітальні й помчала коридором. Не чекаючи на ліфт, я збігла, перестрибуючи через три сходинки водночас, на четвертий поверх. Я знала, що він мешкав у номері 148, тож, шаріючись і задихаючись, постукала в його двері.
– Зайдіть, – гукнув він, і я відчинила двері, вже шкодуючи й втрачаючи впевненість; адже він, мабуть, щойно прокинувся, оскільки пізно повернувся вчора вночі, і досі ще в ліжку, зі скуйовдженою головою, роздратований.
Він голився, стоячи перед відчиненим вікном, накинувши на піжаму піджак із верблюжого хутра, тож у своєму фланелевому костюмі й важких черевиках я почулася незграбною й надміру ошатно одягненою. Я виглядала останньою дурепою, коли мені здавалося, що поводжуся театрально.
– Що ти хотіла? – запитав він. – Щось важливе?
– Я прийшла попрощатися, – відповіла я, – сьогодні вранці ми їдемо.
Він поглянув на мене, а тоді поклав бритву на умивальник.
– Зачини двері, – сказав він.
Я зачинила їх за собою і стала, неабияк присоромлена, опустивши руки.
– Що це ти таке верзеш?
– Це правда, ми сьогодні від’їжджаємо. Збиралися їхати пізнішим потягом, але тепер їй закортіло поїхати раніше, і я злякалася, що ми більше не побачимося. Я подумала, що мушу побачити вас перед від’їздом, щоб подякувати.
Ці ідіотські слова зірвалися мені з язика, як я й уявляла. Я заклякла на місці й зніяковіла; ще мить – і я сказала б, як мені з ним було класно.
– Чому ти не повідомила мене раніше? – запитав він.
– Вона це вирішила тільки вчора. Все робилося поспіхом. У суботу її донька відпливає до Нью-Йорка, і ми – також. Ми зустрінемося в Парижі й відпливемо з Шербура.
– Вона забирає тебе з собою до Нью-Йорка?
– Так,