Ребекка. Дафна дю Мор’є
яйце, тост, мармелад і танжерин, – замовив він офіціанту, вийняв із кишені пилочку й заходився підпилювати нігті.
– Отже, місіс Ван Гоппер набрид Монте-Карло і тепер вона хоче додому, – мовив він. – І я також. Вона – до Нью-Йорка, а я – до Мендерлея. Що тобі подобається більше? Обирай.
– Не жартуйте про це; так нечесно, – сказала я, – і взагалі, я думаю, мені краще піти розбиратися з тими квитками й сказати вам «до побачення» просто зараз.
– Якщо ти вважаєш, що я належу до тих людей, які полюбляють жартувати за сніданком, ти помиляєшся, – відказав він. – Зрання в мене незмінно поганий настрій. Повторюю, вибір за тобою. Або ти їдеш до Америки з місіс Ван Гоппер, або – зі мною в Мендерлей.
– Тобто вам потрібна секретарка, чи як?
– Ні, дурненька, я пропоную тобі вийти за мене заміж.
Офіціант приніс сніданок, і я сіла, склавши руки на колінах, спостерігаючи за тим, як він ставить на стіл кавник і глечик із молоком.
– Ви не розумієте, – мовила я, коли офіціант пішов, – я не з тих, на кому одружуються.
– Що ти, в біса, таке говориш? – сказав він, поглянувши на мене й відклавши ложечку.
– Я не впевнена, – повільно проказала я. – Я не знаю, як пояснити. Я не належу до вашого кола.
– Що таке це «моє коло»?
– Ну… Мендерлей. Ви ж розумієте, що я маю на увазі.
Він знову взяв ложечку й набрав мармеладу.
– Ти майже така ж невігласка, як і місіс Ван Гоппер, і така ж нерозумна. Та що тобі відомо про Мендерлей? Мені вирішувати, чи є тобі місце в Мендерлеї. Невже ти гадаєш, що це необдумана пропозиція? Думаєш, я її роблю, бо ти розповіла мені, що тобі не хочеться до Нью-Йорка? Думаєш, я пропоную тобі вийти за мене заміж з тієї ж причини, з якої, ти думала, я возив тебе на автомобілі й у перший же день пригостив вечерею, так? Через те, що я такий добрий? Так?
– Так, – відповіла я.
– Колись, – продовжив він, намащуючи товстий шар мармеладу на тост, – ти зрозумієш, що філантропія не належить до моїх сильних сторін. Утім не думаю, що зараз ти взагалі що-небудь розумієш. Ти мені не відповіла. Ти вийдеш за мене заміж?
Гадаю, що навіть у найпалкіші миті я не припускала такої можливості. Одного разу, упродовж кількох миль їдучи з ним у машині мовчки, я придумала собі недолугу історію про те, що він дуже захворів, почав, вочевидь, марити й покликав мене виконувати обов’язки медсестри. У своїй історії я дійшла до того, що змочувала йому скроні одеколоном, а тоді ми дісталися готелю, і на тому все й закінчилося. Іншим разом я уявляла, що живу в сторожці на території Мендерлея, а він час від часу до мене навідується й сідає навпроти вогнища. Ця неочікувана розмова про одруження збила мене з пантелику, гадаю, навіть шокувала. Це було так, наче мені запропонував одружитися сам король. Це звучало неправдоподібно. А він продовжував їсти мармелад, немовби це було найзвичайнісінькою річчю в житті. У книжках чоловіки ставали перед жінками на коліно й усе відбувалося при місячному сяйві. Не під час сніданку, не так.
– Схоже, моя пропозиція тобі не до вподоби, – проказав він. – Перепрошую. Я думав,