Ребекка. Дафна дю Мор’є
– заходячи до вітальні, промовив він, зачинив за собою двері, і я почула її здивований вигук.
Потому я пішла до своєї спальні й усілася біля відчиненого вікна. Я почувалася, немов у передпокої лікаря. Мусила гортати сторінки часопису, розглядати світлини, які не мали для мене жодного значення, і читати статті, з яких нічого не запам’ятаю, доки не прийде жвава й спритна медсестра, з якої вся її людяність давно змита роками роботи із засобами дезінфекції: «Усе гаразд, операція пройшла успішно. Нема чого хвилюватися. Я б на вашому місці пішла додому й поспала».
Стіни номера були товсті, до мене не долинав навіть гул голосів. Я думала про те, що він їй казав, які підбирав слова. Можливо, він говорив: «Розумієте, я закохався в неї, щойно ми познайомилися. Відтоді ми бачилися з нею щодня». І вона відповіла: «Треба ж таке, містере де Вінтер, це найромантичніша історія, яку я чула». Романтична – саме це слово я намагалася пригадати в ліфті. Так, звісно. Романтична. Саме так люди й казатимуть. Усе сталося неочікувано й романтично. Вони раптом вирішили одружитися, ось і все. Справжня пригода. Обійнявши руками коліна, я сиділа на кушетці й усміхнулася сама до себе, думаючи, як же це чудово, якою ж я буду щасливою. Я вийду заміж за коханого чоловіка. Я стану місіс де Вінтер. Я почувалася геть по-дурному через те, що в мене досі смоктало під ложечкою, коли я була такою щасливою. Ну звісно ж, нерви. Оце очікування; немов у передпокої лікаря. Зрештою, було б краще, якби ми зайшли до вітальні, узявшись за руки, сміючись, усміхаючись одне одному, а він би сказав: «Ми збираємося одружитися, ми так сильно одне одного покохали».
Покохали. Він досі не сказав, що мене кохає. Мабуть, не мав часу. За сніданком усе сталося так швидко. Мармелад, кава й той танжерин. Не було часу. Танжерин був дуже гіркий. Ні, він не сказав, що мене кохає. Лише – що ми одружимося. Коротко і ясно, дуже оригінально. Оригінальні пропозиції набагато кращі. Вони більш щирі. Не такі, як у інших. Не такі, як у молодших чоловіків, які говорять нісенітниці, ймовірно, не маючи на увазі й половини з того, що кажуть. Не такі, як у молодих, які говорять так незв’язно, так пристрасно, обіцяючи неможливе. Не такі, як та перша, яку він робив Ребецці… Я не маю про це думати. Треба викинути це з голови. Цю заборонену, нашептану демонами думку. Відступися від мене, сатано! Я ніколи не маю про це думати, ніколи, ніколи, ніколи. Він кохає мене, він хоче показати мені Мендерлей. Вони коли-небудь закінчать розмовляти? Коли-небудь покличуть мене до кімнати?
Поруч із моїм ліжком лежала книжка з поезіями. Він забув, що позичив її мені. Вочевидь, вона мало що для нього означала. «Ну ж бо, – нашіптував демон, – розгорни її на титульній сторінці; це ж те, що тобі так хочеться зробити, хіба ні? Відкрий титульну сторінку». «Нісенітниця, – сказала я. – Я просто збираюся покласти її разом із рештою речей». Я позіхнула. Підійшла до столика біля ліжка. Узяла книжку. Перечепилася ногою за гнучкий дріт настільної лампи, заточилася, і книжка випала мені з рук на підлогу. Впавши, вона розгорнулась на титульній сторінці. «Максу – від Ребекки». Вона померла, а думати про мертвих не слід. Вони спочивають у мирі, на їхніх