Ребекка. Дафна дю Мор’є
де Вінтер вважав, що вона має не надто радісний вигляд. Її майже не використовували, хіба для випадкових гостей. Але містер де Вінтер надіслав у листах спеціальні вказівки, повідомивши, що в цій кімнаті житимете ви.
– То це не була його спальня?
– Ні, мадам, він раніше ніколи не користувався кімнатами в цьому крилі.
– О, він мені про це не розповідав, – відказала я, підійшла до туалетного столика й почала поправляти волосся. Мої речі вже розпакували, мої щітки для волосся і гребінець лежали на таці. Я зраділа, що Максим подарував мені набір щіток і що вони були розкладені тут, на туалетному столику, на видноті, перед місіс Денверз. Вони були нові, вони коштували грошей, я не мусила їх соромитися.
– Еліс розпакувала ваші речі й попіклується про вас, доки не прибуде ваша служниця, – промовила місіс Денверз. Я усміхнулася до неї знову й поклала щітку для волосся на туалетний столик.
– У мене немає служниці, – зніяковіло відказала я. – Упевнена, якщо Еліс – покоївка, то вона добре про мене подбає.
На обличчі місіс Денверз з’явився такий самий вираз, як і під час нашої першої зустрічі, коли я так незграбно впустила на підлогу свої рукавички.
– Боюсь, довго так тривати не зможе, – мовила вона. – Розумієте, леді у вашому становищі належить мати особисту служницю.
Я зашарілася й знову потягнулася по свою щітку. В її словах відчувався докір, який я прекрасно зрозуміла.
– Якщо ви вважаєте, що це необхідно, то, можливо, підшукаєте її для мене, – сказала я, уникаючи її погляду. – Можливо, яку-небудь юну дівчину, що прагне чомусь навчитися.
– Як забажаєте, – відповіла місіс Денверз. – Це вам вирішувати.
Запала мовчанка. Мені хотілося, щоб вона пішла геть. Я не могла зрозуміти, чому вона стоїть і спостерігає за мною, склавши руки на своїй чорній сукні.
– Гадаю, ви живете в Мендерлеї вже багато років, – сказала я, вдаючись до чергової спроби. – Довше, ніж будь-хто інший?
– Не довше, ніж Фріс, – відповіла вона, і я подумала про те, який же неживий у неї голос, він був холодний, як і її рука в ту мить, коли опинилася в моїй. – Фріс працював тут ще за життя старого господаря, коли містер де Вінтер був маленьким хлопчиком.
– Зрозуміло, – мовила я. – Отже, раніше вас тут не було?
– Ні, – відказала вона, – раніше не було.
Я ще раз поглянула на неї і знову зустрілася з її темними й похмурими очима на білому обличчі, що впилися в мене, і не знаю чому, але це викликало в мене дивне відчуття неспокою, передчуття біди. Я спробувала усміхнутись, але не змогла; мене стримували ці згаслі очі, в яких не було жодного зблиску співчуття.
– Я приїхала сюди, коли перша місіс де Вінтер стала нареченою, – промовила місіс Денверз, і її монотонний та невиразний, як я вже казала, голос зробився різким, неочікувано ожив, набув значущості, а на її сухорлявих вилицях з’явилися краплі рум’янцю.
Ця зміна виявилася такою раптовою, що шокувала мене й дещо налякала. Я не знала ні що зробити, ні що сказати. Здавалося, наче вона проказала