Ребекка. Дафна дю Мор’є
яку демонстрували відвідувачам, натомість ця кімната була по-справжньому живою, вона світилася тим самим сяйвом і блиском, що й численні рододендрони під її вікном. І тоді я помітила, що тим рододендронам, яких не задовольнив театр на маленькій галявинці за вікном, дозволили оселитися в кімнаті. Величезні теплі квіти позирали на мене з камінної дошки, плавали у вазі на столі біля дивана, стрункі й витончені, стояли на письмовому столі поряд із золотими підсвічниками.
Кімната була переповнена ними, навіть стіни перейняли їхній колір, набувши під промінням уранішнього сонця багатого й сяйливого відтінку. В кімнаті були лише ці квіти, і я замислилася, чи не було це зроблено з певною метою, чи не облаштовували цю кімнату саме так від початку, бо ж ніде інде рододендронів у будинку не було. Квіти прикрашали і їдальню, і бібліотеку, проте там вони були охайними й чепурними, поставали радше тлом, не так, як тут, ніде їх не було в такому надлишку. Я підійшла до письмового столу, сіла за нього й подумала: як дивно, що ця кімната, така гарна і яскрава, водночас була такою практичною і мала настільки діловий вигляд. Чомусь мені здавалося, що місце, обставлене з таким вишуканим смаком, незважаючи на надлишок квітів, мало б слугувати лишень декорацією, млосною й інтимною.
Утім, з огляду на всю свою красу, цей стіл не був гарненькою забавкою жінки, яка писала за ним коротенькі записки, покусуючи кінчик пера, день у день недбало лишаючи на ньому зіжмаканий промокальний папір. На полички для паперів були наклеєні етикетки: «листи без відповіді», «листи для зберігання», «будинок», «маєток», «меню», «різне», «адреси»; кожен напис був зроблений тим самим квапливим, різким, уже знайомим мені почерком. І, впізнавши його, я була шокована, навіть перелякалася, оскільки не бачила його відтоді, як знищила сторінку з томика поезій, і не думала, що колись побачу ще раз.
Я навмання відкрила шухляду й побачила його знову, цього разу в розгорнутій оздобленій шкірою книзі під назвою «Гості Мендерлея» – розділена на тижні й місяці, вона показувала, які відвідувачі приїздили й виїздили, які кімнати вони займали, якими стравами харчувались. Я погортала сторінки й побачила, що в цій книзі був докладно описаний цілий рік, тож, зазирнувши в неї, господиня могла з точністю до дня, ледь не до години, дізнатися, який гість і коли саме ночував під її дахом, де спав і чим вона його частувала. Окрім того, в шухляді лежали поштовий папір, цупкі білі аркуші для чернеток, особливий папір із гербом і адресою, а також маленькі коробочки з візитівками кольору слонової кістки.
Я дістала одну, роздивилася й вийняла її з тонкої паперової обгортки. На ній було написано «Місіс де Вінтер», а в куточку – «Мендерлей». Я знову поклала її до коробочки й закрила шухляду, раптом відчувши себе винною, неначе вчинила віроломство, немовби господиня, в чиєму домі я гостювала, сказала мені: «Так, звісно, можете писати листи за моїм столом», а я непрощенно, крадькома зазирнула до її листування. Будь-якої миті вона могла повернутися