Притулок для прудкого біса. В’ячеслав Васильченко
мушкетерів мсьє Де Тревіль?» Насміялися до гикавки. Але епопея з дзвінками не припинилася. Відразу подзвонив полковник Іванченко – тодішній начальник Солом’янськой міліції. «Капітан королівських мушкетерів Де Тревіль», – бадьоро відрапортував радісний «мсьє» Кодаковський. «Що це в тебе там за художня самодіяльність? – заревів, миттєво спалахнувши логічним начальницьким гнівом, розлючений полковник. – Га, Кодаковський? Театр одного актора? Божевільного…». Пережив тоді Євген Миколайович, треба сказати, не найкращі миті. Але… З часом злість у начальника пройшла, а прізвисько у Кодаковського лишилось. Хоч він і сам тепер – начальник тієї ж районної міліції. І теж полковник.
Нічого образливого в цьому «історично сформованому» прізвиську Кодаковський не бачив. Тому проти нього сильна особистість міліцейського чина не протестувала. Навпаки: у глибині душі воно навіть подобалося. Це Богдан помітив уже давно.
Швидко знайшовши двері з потрібним номером і непримітною, але красномовною табличкою, відтарабанив «Jingle bells» і зайшов. Трев сидів за столом, що виблискував новизною, і швидко писав. Натхнення на фізіономії полковника не побачив. Мабуть, злякав його незвичайним стукотом.
– Вибач, брате, вибач, – встаючи й розводячи руки для обіймів, почав зраділий полковник, – зовсім забув чергового попередити. Завантаженість мене, звичайно, не виправдовує. Повністю згоден. Я, знаєш, завів з початку року найбільший з можливих щоденників. А ляпи все одно трапляються. Пробач. Errare humanum est[5].
– Hominis est errare, insipientis in errore perseverare[6], – дипломатично відповів професор.
– Так-так, пам’ятаю. Незабутня Римма Леопольдівна й обов’язкова латина в її інтерпретації, – розгорнув пожовтілий альбом спогадів Кодаковський.
– Було… – Лисиця теж подумки злітав у студентські роки. – А щодо афоризму – так це, Євгенчику, точно й справедливо помічено: природу з її непорушими законами не обдуриш.
– Ти, як завжди, говориш мудро, пане професоре. – Кодаковський покивав, ніби підтверджуючи. – Проходь. Сідай.
Роздягнувся, повісив одяг і сів на гостьовий стілець. Почав відтавати й розслаблятися. Хазяїн умостився на «законне» місце.
– Досить тобі підлещуватися, – мовив Богдан. – Я вже зовсім не гніваюся.
– А я й не підлещуюся. Просто констатую… А забув я ж чому? Тут хлопці затримання проводили. Нарешті Долину, ну, Долинського, рецидивіста небезпечного, упакували. П’ять місяців ходили буквально слідом, а він усе вислизав. І от сьогодні браслетики на зап’ястках таки задзвеніли. – Трев радів, немовби виграв у лотерею. І не обов’язково щось велике й дороге. Просто виграв. Та ось він різко підхопився й крадькома дістався дверей. Майже беззвучно замкнув і так же нечутно повернувся.
– Я ось про що подумав, – упритул нахилившись, прошепотів він, – цю подію треба відзначити. Плюс до всього – наша зустріч. Знаю, що в справі зайшов, а все одно приємно.
Богдан