Серця в Атлантиді. Стівен Кінг
голову».
Це точно і сумніву не підлягає. Боббі лише сподівався, що Тед такий же обережний, як і схиблений. Бо якщо мама почує, що він верзе, вона ніколи й близько не підпустить до нього Боббі. Або взагалі викличе людей з гамівними сачками… або попросить старого доброго Дона Бідермена зробити це за неї.
– Боббі, знаєш годинник на міській площі?
– Аякже.
– Він може почати вибивати не ту годину або посеред години. А ще шукай у газетах повідомлення про випадки дрібного вандалізму в церквах. Мої друзі не люблять церков, але не коять нічого такого грандіозного. На те вони й ниці, даруй за каламбур. Є ще й інші знаки, що вони близько, але нема потреби тобі забивати ними голову. Як на мене, оголошення – найнадійніший орієнтир.
– «Як побачите Джинджер, будь ласка, поверніть її додому».
– Саме та…
– Боббі? – це був голос його мами, супроводжуваний шурхотом її суботніх кросівок по східцях. – Боббі, ти нагорі?
ІІІ. Материнська влада. Боббі починає роботу. «Він тебе торкався?» Останній день школи
Боббі з Тедом обмінялися винуватими поглядами. Обоє сіли кожен по свій бік столу, так, ніби до цього займалися якимись дурницями, а не тільки про них говорили.
«Вона здогадається, що ми щось задумали, – розпачливо думав Боббі. – У мене ж на обличчі написано».
– Нічого, – сказав Тед, – нічого не видно. Тобі так здається, бо вона має владу над тобою. Материнську владу.
Боббі вражено витріщився на нього.
«Ви читали мої думки? Ви оце зараз прочитали мої думки?»
Мама вже майже дійшла до майданчика третього поверху і часу на відповідь не залишалося, навіть якби Тед і хотів. Але по обличчю Теда Боббі бачив, що той і не збирався відповідати. І Боббі тут же почав сумніватися, чи добре розчув.
Мама вже стояла в прочинених дверях, переводячи прискіпливий погляд з сина на Теда, то знову на сина.
– То ти все-таки тут, – сказала мама. – Боже, Боббі, ти хіба не чув, як я кликала?
– Мамо, я не встиг жодного слова вимовити, а ти вже прийшла сюди.
Вона гмикнула. Вуста склалися в легку, незначущу усмішку, механічну усмішку для людей. Її очі перебігали з одного на другого, з одного на другого, вишукуючи щось недоречне, щось, що їй не сподобається, щось погане.
– Я не чула, як ти прийшов з вулиці.
– Ти спала в себе на ліжку.
– Як у вас справи, місіс Ґарфілд? – поцікавився Тед.
– Краще не буває.
Вона і далі свердлила їх поглядом. Боббі не мав уявлення, що вона хоче побачити, але розпачливий і винуватий вираз, очевидно, зник з його обличчя. Якби вона помітила, Боббі б уже знав. Знав би, що вона знає.
– Може, хочете пляшку шипучки? – запропонував Тед. – У мене є «Рутбір». Нічого особливого, зате холодне.
– Дякую, дуже люб’язно з вашого боку, – погодилася Ліз.
Вона ввійшла і сіла за кухонний стіл поряд із Боббі. Неуважливо гладячи його по нозі, спостерігала, як Тед відчиняє невеличкий холодильник і дістає шипучку.
– Поки