Серця в Атлантиді. Стівен Кінг
і вмикає грамофон»[5].
– Щось я не розумію.
– В такий спосіб я хочу сказати, що багато років працював на роботі, в якій не було майже ніякого сенсу.
– В ній з’явився б сенс, коли б у вас була дитина, яку треба годувати, виховувати і забезпечувати їй дах над головою.
Вона подивилася на Теда, злегка випнувши підборіддя. Її погляд промовляв: якщо він бажає посперечатися, то вона готова. Якщо Тедові так кортить, вона вийде з ним на ринг.
Та, на полегшення Боббі, ні на ринг, ні на трибуни Тедові не хотілося.
– Гадаю, ви маєте слушність, місіс Ґарфілд, цілком з вами згоден.
Вона ще якусь мить випинала підборіддя, всім своїм виглядом запитуючи, чи він, бува, не передумав, даючи час змінити рішення.
Коли Тед не промовив більше ні слова, вона посміхнулася. Це була її переможна усмішка. Боббі любив матір, та зненацька відчув, що втомився від неї. Втомився від того, що знає її погляди, її приказки, категоричність думок.
– Спасибі за шипучку, містере Бреттіґен, було дуже смачно.
З цими словами вона повела сина вниз. Коли вони спустилися на другий поверх, вона відпустила його руку і далі йшла попереду.
Боббі гадав, що за вечерею вони поговорять про його нову роботу, та вийшло інакше. Мама, здавалося, перебувала десь дуже далеко від нього, її погляд був відсторонений. Прохання дати йому ще шматок м’ясного пирога довелося повторювати двічі. Коли пізніше того вечора подзвонив телефон, мама аж зіскочила з канапи, де вони дивилися телевізор, щоб узяти слухавку. У неї це вийшло так само, як у Рікі Нелсона з серіалу «Оззі і Гаррієт». Вона послухала, щось відповіла і повернулася на канапу.
– Хто це був? – поцікавився Боббі.
– Помилилися номером, – відповіла Ліз.
У своєму теперішньому віці Боббі Ґарфілд усе ще очікував сну з радісною дитячою впевненістю. Лежачи на спині, розкинувши п’яти по краях ліжка, засунувши руки в прохолоду під подушкою, так що лікті стирчали назовні. Уночі, після того як Тед розповів про ницих людей у жовтих плащах («І машини, не забувай про їхні великі, блискучі машини», – думав Боббі) він лежав у тій же позі, відгорнувши простирадло до пояса. На його вузькі дитячі груди падало місячне світло, повторюючи чотирикутні обриси віконної рами.
Коли б Боббі про це подумав (а він не думав), то міг би очікувати, що тепер, коли він залишився сам у темряві і товариство йому складає тільки накрутний «Біґ-Бен» і приглушений звук вечірніх новин з сусідньої кімнати, ниці люди Теда стануть реальнішими. З ним завжди так: легко було сміятися з Франкенштайна з «Театру шоку», вдавати непритомність і, коли з’являється чудовисько, вигукувати: «Ох, Френкі!», особливо, коли Саллі-Джон приходив до нього ночувати. Але в темряві, коли Ес-Джей починав хропіти або, ще гірше, коли Боббі залишався сам, образ доктора Франкенштайна здавався… не те, щоб реальним, але… ймовірним.
Однак на ницих людей Теда відчуття ймовірності не поширювалося. Якщо на те пішлося, думка, що люди спілкуються за допомогою оголошень про зниклих домашніх улюбленців, у темряві видалася ще безглуздішою. Але
З творів Томаса Стернза Еліота.