Серця в Атлантиді. Стівен Кінг
білого конверта.
– Тут десять доларів, – сказала вона, простягуючи конверта Тедові. – Гадаю, вам, хлопці, захочеться хоч раз піти кудись повечеряти. Боббі любить «Колонію», якщо ви не проти. А може, забажаєте подивитись який-небудь фільм. Не знаю, що ще, але завжди краще мати запас у скарбничці, правильно?
– Завбачити ліпше, ніж потім шкодувати, – погодився Тед, обережно ховаючи конверт до передньої кишені штанів. – Хоч не уявляю, як можна примудритися витратити десять доларів за три дні. А ти, Боббі?
– Та де, мені теж важко уявити.
– Хто грошей не розкидає, той нужди й біди не знає, – сказала Ліз. Це була ще одна її улюблена приказка, до пари з «Дурень і гроші довго разом не витримують». Вона схопила цигарку з пачки, що лежала на столику поряд з канапою, і припалила не вельми твердою рукою. – У вас, хлопці, все буде чудово. Напевно, ви проведете час краще, ніж я.
«Це точно», – подумав Боббі, поглянувши на її нерівні, обгризені нігті.
Мама й усі інші вирушали до Провіденса на авто містера Бідермена. О сьомій годині наступного ранку Ліз і Боббі Ґарфілди стояли на ґанку, очікуючи, доки вони під’їдуть. У вранішньому повітрі висів серпанок і розливалася якась принишклість, сповіщаючи, що вже настали гарячі літні дні. З Ашер-авеню долітав гуркіт і сигнали густого потоку машин, що поспішали на роботу, та тут, на Броуд-стрит, лише зрідка проїжджав якийсь автомобіль чи фургон доставлення. Боббі чув пошикування поливальників, а з протилежного боку вулиці неслося невмовкне «гав-гав-гав» Баузера. Його гавкіт звучав однаково що в червні, що в січні. Баузер здавався Боббі Ґарфілдові незмінним, як Бог.
– Слухай, тобі не конче чекати тут зі мною, – сказала Ліз.
На мамі був легкий плащ. Вона палила. Хоча макіяж був трохи яскравіший, ніж звичайно, Боббі здавалося, ніби бачить тіні під очима: позаду в неї була ще одна безсонна ніч.
– Мені не важко.
– Сподіваюся, це правильно… залишити тебе з ним.
– Та не хвилюйся ти так, мамо. Тед хороша людина.
Вона тихо хмикнула.
На підніжжі пагорба зблиснув хром. То «мерк’юрі» містера Бідермена, не те що вульгарний, та все одно більше схожий на човен, завернув з Коммонвелс на їхню вулицю і тепер підіймався по схилу до номера 149.
– Он він, їде, – промовила мама нервово й радісно. Вона нахилилася до Боббі.
– Цьомни маму, Боббі. Не хочу тебе цілувати, щоб не розмазати помаду.
Боббі поклав долоню мамі на лікоть і легенько цмокнув її у щоку, вдихаючи аромат її волосся, парфумів і пудри. Ніколи більше він не цілуватиме її з такою ще нічим не затьмареною любов’ю.
Мама непевно всміхнулася Боббі, та дивилася не на нього, а на човен містера Бідермена, що, заклавши елегантний віраж, зупинився навпроти їхнього будинку. Вона нахилилася по валізи.
«Дві на три дні забагато», – майнуло в голові у Боббі. Та, мабуть, це через парадну сукню, вона займає чимало місця. Але Боббі її випередив, схопившись за ручки.
– Боббі, вони важкі. Зашпортаєшся на східцях.
– Не зашпортаюся.
Мама