Серця в Атлантиді. Стівен Кінг
не міняє. Тед же в них вірить… Однак усе одно прийшов подивитись, як він грає.
– Певно, старий збоченець хоче, щоб якийсь малий йому відсмоктав, – сказав Гаррі Шоу. Гаррі був невисокий, жилавий хлопець, що йшов по життю з випнутим на милю підборіддям. У товаристві Гаррі та Білла Боббі несподівано відчув тугу за Саллі-Джоном, що в понеділок, о п’ятій ранку (просто в голові не вкладається) вирушив автобусом у табір «Вінні». Ес-Джей був не дуже норовливий, а ще він був добродушний. Іноді Боббі думав, що добродушність – його найкраща риса.
З поля С долинуло потужне «геп». Авторитетний звук повноцінного удару, на який ніхто з хлопців на полі В ще не був здатен. Почулося дике, схвальне ревіння. Білл, Гаррі та Боббі дещо стривожено озирнулися на звук.
– Сентґебівці, – сказав Білл. – Думають, що поле С належить лише їм.
– Католицькі покидьки, – кинув Гаррі. – Католики – баби, я міг би натовкти пику будь-кому з них.
– А як щодо п’ятнадцяти чи двадцяти? – поцікавився Білл, і Гаррі стулив пельку. Попереду, виблискуючи, наче дзеркало, з’явився візок з хот-догами. Боббі намацав у кишені зеленого. Тед дістав його з конверта, що залишила мама, а потім поклав конверта за тостером, сказавши Боббі брати, скільки потрібно й коли потрібно. Від ступеня довіри Боббі був на сьомому небі.
– Дивися на речі позитивно, – зауважив Білл. – Можливо, хлопці з Сент-Ґеба відчухрають збоченого старигана.
Коли вони підійшли до візка, Боббі купив тільки один хот-дог замість двох, як збирався. Апетит чомусь пропав. Коли вони повернулися на поле В, де вже з’явилися тренери «Вовків» з візком для інвентаря, лавка, на якій сидів Тед, була порожня.
– Сюди, сюди! – вигукував тренер Терол, плескаючи в долоні. – Хто хоче пограти в бейсбол?
Того вечора Тед приготував свою славетну запіканку в пічці Ґарфілдів, знову з сосисками, та влітку 1960-го Боббі Ґарфілд був готовий їсти сосиски тричі на день і ще одну перед сном.
Поки Тед чаклував над вечерею, Боббі читав йому газету. Тедові захотілося послухати лише кілька абзаців про майбутній бій-реванш між Паттерсоном і Йоганссоном, який усі називали поєдинком століття, та він ловив кожне слово зі статті про завтрашню дуель Албіні і Гейвуда в нью- йоркському «Ґардені». Боббі це трохи дивувало, та він був надто щасливий, щоб навіть коментувати це, не те щоб скаржитися.
Він не пригадував жодного вечора, коли б мами не було поряд і йому її не вистачало, та водночас Боббі відчував полегшення, що вона поїхала бодай на трохи. Тижнями, а може, й місяцями в квартирі висіла дивна напруга. Це було ніби гудіння електричних дротів, таке безперервне, що до нього звикаєш, і поки гудіння не обірветься, навіть не усвідомлюєш, як глибоко воно проникло в твоє життя. Ця думка викликала в пам’яті ще одну мамину примовку.
– Про що задумався? – поцікавився Тед, коли Боббі підійшов узяти тарілки.
– Про те, що і зміни, і стабільність однаково корисні, – відповів Боббі. – Так каже моя мама. Сподіваюся, їй добре так само, як мені.
– І я теж, Боббі, – промовив Тед,