Канадійський тестамент, або Мафія в екзилі. Василь Базів
виколисувалася на осонні жалобна процесія, згущуючись, як передгрозове хмаровиння, довкруж виритої у земній кулі ями.
Траурний мітинг, як і належиться, відкрив губернатор Микола Гарматій:
– Від рук московського вбивці загинув безстрашний воїн Української повстанської армії, наш старший побратим, пан Петро Сабун. Доля розлучила його із рідною землею, але на рідній землі він злучився із смертю. Ми, нащадки славних вояків визвольних змагань, будемо гідними продовжувачами справи наших батьків. Нам випало будувати незалежну Україну, за яку віддавали життя тисячі героїв, серед яких є славної пам’яті Петро Сабун. Ми клянемося, що вбивця буде знайдений. Ми помстимося за нашого героя, що поліг у мирний час. Вічна пам’ять герою! Слава Україні!
«Героям слава!» – вивергала жалобна процесія. А відтак жалі плачу поглинули канонаду салютів почесної варти.
Священики, яких тут зійшлося зі всіх околиць нечуваною чотою, намагалися якнайвище підняти у траурних промовах і панахидних октавах значущість для Бога і людей цього чоловіка, що прожив, як святий, і вмер, як великомученик.
Народ не квапився розходитись. Не могли зрушити із почесної варти старі бандерівці, які так і не збагнули, чому отак має завершуватися ювілей їхньої боротьби. А може, боротьба ця не завершена, якщо Петро Сабун впав на полі невидимого бою?
Гарматій стояв при вході на цвинтар біля службового «мерседеса» і методично витирав піт, що обтікав рівчаками його дебелу статуру. Хвилювання і спека робили своє навіть із всесильним губернатором, що виглядав як хлюпик. Він до останнього моменту боявся, щоб не вискочив із гурту цих старих партизанів якийсь їхній особіст і не згадав тут його батька, ястрібка, що під орудою чекістів гасали по лісах за повстанцями. Інформація про губернаторського пращура ретельно зберігалася у таємних шафах райвідділу КДБ, але раптом його вирішили здати, розцінивши його гру у націоналізм надто схожою на реальний патріотизм керівника області. Здається, він вміло балансував між старорежимним підпіллям, бо ніхто із червоних визволителів 44-го року назад на береги Волги не виїхав, і уже колишнім бандерівським підпіллям, яке не тільки легалізувалося, а стало загрозою усім комуністичним вихрестам, до яких належав син війта-сексота і колишній член обкому партії, а тепер – ультра-націоналістичний губернатор.
– Іди-но сюди, генерал, – поманив господар області начальника міліції.
– Ти сам розумієш, справа політична. Міжнародний резонанс. Що там у тебе? – відійшли від дороги, переводячи розмову посеред натовпу у тоновий режим шепотіння.
– Поки важко сказати щось конкретне, Миколо Семеновичу. – Генерал був наляканий не менше, ніж його політичний шеф, бо уся ця катавасія могла коштувати йому погонів. – Є деякі зачіпки, але поки що…
– Ти не жартуй. Сам розумієш, яка то публіка. Он вони мені жити, ті старі пердуни, не дають. Робив в обкомі, комуняка. І при ньому в області бандерівця, та ще й канадського, вбили. Відчуваєш, яку