Канадійський тестамент, або Мафія в екзилі. Василь Базів
понад всілякі допустимі бюрократичні норми, була більш ніж промовистою. Він телефонував у Центр рідше, ніж це вважалося за необхідне, щоб підтримувати зв’язки із начальством, аби про тебе не забули, аби про тебе пам’ятали, аби не викреслили з перспективних списків. Можна було знайти привід для виходу на зв’язок – висловити своє щире захоплення з приводу виступу міністра у парламенті чи його неперевершено блискучого візиту у ключову країну. Прийом банальний, але спрацьовував: ті, що вміли давати високу оцінку, дивлячись знизу вгору, потім самі опинялися там, нагорі. Не скрізь так буває у бюрократичних конторах, але цього разу йшлося про підлабузництво як найкоротший шлях до вершин дипломатичної кар’єри. Тому й ставалося так, що гору брали нездари і нікчеми, які перетворювали вкрай важливу державотворчу сферу, якою є дипломатія, на пустопорожній пшик.
Таким архітектором національної дипломатії і був черговий міністр, з яким Григорію доводилося мати справу. Відомчий начальник не брав участі у призначенні канадського консула, який був висуванцем патріотично-громадянського середовища, тому волів триматися від нього подалі, на кожному кроці демонструючи свою адміністративну недосяжність. Консула цілком влаштовувала така начальницька індиферентність, бо похвал він не чекав і не любив, а міністерська пихатість – річ все-таки аж надто тимчасова, як і самі міністри закордонних справ.
Тим часом у кімнату зайшли розпашілі дружина Мирослава і син Дмитро.
– Вітаю, татку, це був вишак! – кинувся обіймати батька Братів-молодший.
– Молодець, коханий! – іскрилася щастям дружина. – Але ти інакше не можеш. Я така рада за тебе! Така рада!
Селектор відтворив холодне клацання на тому кінці дроту. Відтак з’явилося вимушене зітхання секретарки Оксани, що не мала куди подітися із цієї, незбагненної для неї ситуації, і далі промовляла мало не з плачем:
– Вибачте, Григорію Андрійовичу, – схлипування неначе скапувало із слухавки. – Ви знаєте, як я до вас ставлюся. Як і весь апарат МЗС, який вас любить. Я не знаю, чому? Що сталося? Але я мушу передати це вам. Міністр сказав, щоб ви виконували наказ. І щоб ви більше не дзвонили.
Була у цих коротких гудках, перерваних раптово розмовах і безжально обрізаних стосунках якась спопеляюча логіка автоматних черг, що враз розстрілюють тебе посеред чистого плеса щойно зниклого безтурботного штилю.
Консульському сімейству було не звикати до пострілів у спину, але щоб у таку мить… Україна, 10 років. Ювілей. Гості зі всього світу. І одним снарядом із телефонної слухавки все пустити прахом.
Він був той, хто носив у собі Україну, тому по ньому часто били. І щораз рідні мусили переживати тягар неймовірної наруги, бо для смертних людей такою важкою є божественна правда, адже нагородою за твою правоту є тільки терновий вінець. Бо неможливо звикнути беззахисній людській душі до процедури – кидатися із вершини тріумфу в безодню тривоги.
– Що сталося, коханий? – Мирослава ковтала слова, і дежавю минулих ран знову починали