Канадійський тестамент, або Мафія в екзилі. Василь Базів
яким судилося у молоді роки бути на відстані витягнутої руки зі смертю, які прямо з дитинства, ледь доторкнувшись до життя, пішли туди, де життя відбирають, – на війну. І на схилі віку усі ветерани усіх армій потрапляють у спільний для них полон спогадів про молодість, яка виривалася із лещат смерті.
– Що, пане Петре, Україну виглядаєте? А от я вам привела її поважного посланника. Спеціально приїхав, аби вас навідати і передати уклін від неньки України.
– Слава Ісусу Христу, пане Петре, – чемно привітався консул, тиснучи не по літах міцну руку ветерана.
– Слава навіки Богу, – відповів, із неприхованою цікавістю розглядаючи гостя. – Я ще не чув, аби так віталися українські дипломати. Пам’ятаєш, Стефко, позаторік також приходив консуль і навіть говорити не вмів українською. А тут так звертаєтесь, пане, як було вдома, у моїм селі.
– А чому було? Так і нині у вашому й у моєму селі люди благословляють одне одного при зустрічі іменем Бога.
– Боже, як то мило таке слухати. А я, пане консуль, скоро перевірю, чи то правда, то шо ви кажете.
– А то як? – розсміявся Братів.
– Додому поїду, прошу пана. Мушу поїхати. Вмирати я не збираюся, щоб так, перед смертю. Рація інакша. Я ж чоловік воєнний. Поїду за наказом.
– Наказ є наказ. – Консулу розмова видавалася щораз цікавішою. Була ця ветеранська бравада доволі щирою і завше вартою поваги.
– Справа у тому, що пан Петро – предсідник канадської Булави вояків УПА, – пані Стефка поквапилася продемонструвати свою патріотичну обізнаність.
– А Булава наша скликає всесвітній збір. Вперше – у вільній Україні. І як мені не поїхати? Надійшов наказ від побратимів з краю. То я уже тут сиджу і ніби виджу Україну. А то тисячі миль. І ще довших десятки літ.
– Якщо вам накладає медичну візу на бойовий наказ пані Стефанія, то до ваших послуг уся наша консульська допомога.
– О, добре, що ви нагодилися. Хотів бим відвідати брата рідного Йосифа. Бо, як би там було, я тут не при канонах, а почесний пенсіонер. Може, бим поміг йому. Бідує там у горах. За совітів ніц не змінилося у Карпатах. Нарід гарує, як худобина, по верховинах. То поміг би йому. Бодай на старість. Чи як ви кажете?
– Чом би й ні. Дуже добра справа.
– То я прошу вашої помочі. Якби знайти мого Йосифця. Ачей не давався чути. За совітів я також не міг голоситися, бо якби вчули більшовики, що він має у Канаді живого брата-бандерівця, вивезли на Сибір. Чи як ви кажете?
– Цілком можливо. Може, на старість би й не повезли за Урал, але мав би проблеми родич канадського націоналіста гарантовано. – Братів знав це достеменно, бо й сам проходив через це сито, хоча вихідці із його родини покинули Україну ще у часи Першої світової війни. – І не тільки він, а і його діти. Було так, що при будь-яких посадових призначеннях треба було відповідати на запитання анкети «Чи є у вас родичі за кордоном?». Ви знаєте, а вони, москалі, боялися вас, повстанців у вигнанні, до останнього. Все чекали, що ви приїдете їм повстання робити.
– Та що ви