Військо Української революції 1917–1921 років. Євген Пінак
е одного року навіть для цілого колективу авторів, ми вирішили обмежитись коротким описом основних політичних подій, бойових дій, організації, одягу та знаків розрізнення українських збройних формувань.
Стислість викладу змусила нас зосередитися на офіційній стороні справи, оминаючи усі різноманітності в організації та уніформі, які існували в українських військах тих часів. Проте ми вважаємо за необхідне навести тексти хоча б основних нормативних актів з питань організації та уніформи, щоб ними міг користуватись широкий загал дослідників. Крім цього, у книжці наведено й інші цікаві документи, які допомагають відтворити атмосферу, у якій діяли українські армії, та довідкову інформацію, що може бути корисною для дослідників періоду Перших визвольних змагань.
В авторському тексті використовується військова термінологія часів Перших визвольних змагань, але сучасна орфографія і граматика.
У текстах документів по можливості збережено оригінальну термінологію, орфографію і граматику.
У документах і текстах існують розбіжності щодо написань прізвищ деяких осіб – автори обрали той з варіантів, який траплявся їм частіше.
Військо Української революції 1917–1921 років
Коротка історія українських земель до 1917 року
У ІХ – Х ст. під владою династії Рюриковичів сформувалася перша східнослов’янська держава зі столицею в Києві – Київська Русь. Найбільшої сили та централізації Київська Русь досягла за князя Ярослава Мудрого (1019–1054), однак після його смерті почалося поступове її роздроблення на окремі князівства, які часто ворогували між собою.
Роз’єднані князівства не змогли зупинити військо монгольського хана Батия у 1237–1241 роках. Київська Русь була поглинена завойовниками і припинила існування. Землі її потрапили у васальну залежність до монгольської держави (так званої Золотої Орди) і були обкладені тяжкою даниною.
У XIV ст. більша частина колишньої Київської Русі (в тому числі Київ) перейшла під владу литовської династії Гедиміновичів; утворилася литовсько-руська держава – Велике князівство Литовське. Тим часом Польське королівство захопило Галицьку і Холмську землі (остаточно у 1387 році). Новий правитель Литовського князівства – Ягайло – для забезпечення підтримки у протистоянні з сусідами, що міцніли, – Тевтонським орденом і Московським князівством, – погодився на династичну унію Литви й Польщі. У 1385 р. було укладено Кревську унію, яка значно посилила польські і католицькі впливи у Великому князівстві Литовському. Внаслідок Люблінської унії (1569) Волинь, Підляшшя, Поділля, Брацлавщина і Київщина перейшли під владу Польщі, а укладена у 1596 р. Берестейська унія місцевої православної церкви з католицькою викликала появу Української греко-католицької церкви, до якої і сьогодні належить більшість вірян на Західній Україні. Однак насильницькі спроби окатоличення населення викликали появу братського руху, який, своєю чергою, сприяв національному відродженню на українських землях.
У 1591–1638 рр. відбулася низка повстань, які, однак, закінчувалися поразкою повстанців. Визвольна війна 1648–1657 рр. під проводом гетьмана Б. Хмельницького призвела до формування козацької держави (Військо Запорозьке, або Гетьманщина), проте через тяжке зовнішньополітичне становище Військо Запорозьке було змушене в 1654 р. укласти воєнно-політичний союз із Московським царством, визнавши протекторат царя Олексія Михайловича.
Після смерті Б. Хмельницького (1657) розпочався період громадянських воєн і зовнішніх інтервенцій (так звана Руїна), які призвели до розділу Гетьманщини по Дніпру між Річчю Посполитою та Московською державою (Андрусівське перемир’я 1667 р., Вічний мир 1686 р.). Остаточно козацькі вольності (Гетьманщину та Запорозьку Січ) ліквідувала імператриця Катерина II в 1760—1780-х роках. Унаслідок російсько-турецьких воєн 1768–1791 рр. Росія завоювала Північне Причорномор’я і Крим, а у результаті поділів Польщі (1772–1795) до її складу увійшла ще й Правобережна Україна. Тоді ж Галичина та Буковина перейшли під владу австрійських Габсбургів. Так було започатковано поділ України на Східну (Наддніпрянщину) та Західну (Наддністрянщину).
Наприкінці XVIII ст. зародився український національний рух, спершу культурний, а з 1840-х років – і політичний. Внаслідок репресій російського царату з 1870-х років центр національного руху перемістився в Галичину. Наприкінці XIX ст. виникли українські політичні партії, деякі з них висували вимогу створення самостійної української держави на усіх українських землях.
У Першій світовій війні 1914–1918 рр. понад 3,5 млн українців у російській армії і понад 250 тисяч в австро-угорській змушені були воювати одні проти одних за чужі їм інтереси. Від самого початку війни на Галичині та Буковині точилися запеклі бої. Російські війська зайняли більшу частину цих земель, однак після німецько-австрійського контрнаступу навесні 1915 р. були змушені залишити більшу частину Галичини. Далі війна набула позиційного характеру, що було виснажливим для усіх сторін. Великі людські втрати, проблеми з постачанням призводили до політичної нестабільності, яка виявилась фатальною для усіх трьох імперій, що билися за контроль над Східною Європою.