На лезі клинка. Джо Аберкромби
прихилився до фляги й облизав губи.
– Хто цей Баяз?
– Перший із магів, який осягнув високе мистецтво і глибоку мудрість. Боюся, що він буде мною дуже невдоволений.
– Отже, його слід остерігатись?
– Ну, – нерішуче промовив учень, – у нього трохи запальний характер.
Лоґен вкотре хильнув. Тепло ширилося його тілом – перше тепло, яке він відчув за багато тижнів. Якусь мить тривала пауза.
– Що він від мене хоче, Кею?
Мовчання. З іншого боку багаття долинуло тихе хропіння. Лоґен усміхнувся і, загорнувшись у плащ, також ліг спати.
Учень прокинувся від раптового нападу кашлю. Ранок тільки починався і все навколо тонуло в густому тумані. Воно, мабуть, було на краще. Тамтешні краєвиди могли похизуватися лише милями бруду, каміння і жалюгідного коричневого дроку. Хоча все було просякнуте холодною росою, Лоґенові таки вдалося розпалити сяке-таке вогнище. Волосся Кея прилипло до його хворобливо-блідого обличчя. Він перекинувся на бік і сплюнув на землю мокротиння.
– А-а-ах, – прохрипів Кей і, закашлявшись, знову сплюнув.
Лоґен навантажив рештки свого скупого начиння на нещасного коня.
– Ранку, – мовив він, поглянувши на біле небо, – хоч і не доброго.
– Я помру. Я помру і мені більше не треба буде нікуди йти.
– У нас нема їжі, тож якщо ми тут залишимося, ти таки помреш. Тоді я зможу тебе з’їсти і повернутись назад через гори.
Учень кволо усміхнувся.
– Що будемо робити?
«А й справді, що?»
– Де ми знайдемо Баяза?
– У Великій північній бібліотеці.
Лоґен ніколи не чув про таку, але й книжками він не надто цікавився.
– А де вона?
– На південь звідси, біля великого озера. Це десь чотири дні їзди.
– Ти знаєш туди дорогу?
Учень незграбно підвівся і став, трохи похитуючись, дихаючи коротко і часто. Він був блідий, наче привид, а на його обличчі блищав піт.
– Гадаю, що так, – промимрив учень без натяку на впевненість.
Ні Кей, ні його кінь не протягнуть чотирьох днів без їжі, навіть якщо їм пощастить не заблукати. Першим ділом треба знайти харчі. Незважаючи на більший ризик, найліпше було йти на південь по дорозі, що тяглася через ліс. Їх могли вбити розбійники, але там вони мали кращі шанси роздобути якийсь харч, та й інакше все одно би їх убив голод.
– Краще їдь верхи, – сказав Лоґен.
– Я загубив коней, тож мені і йти пішкодрала.
Лоґен приклав долоню до чола Кея. Чоло було гарячим і вологим.
– У тебе гарячка. Ти і їдь верхи.
Учень не намагався сперечатись. Він опустив очі на порвані чоботи Лоґена.
– Тобі підійдуть мої чоботи?
Лоґен похитав головою.
– Вони для мене замалі. – Він опустився навколішки над тліючим вогнем і стиснув губи.
– Що ти робиш?
– У кожного вогнища є дух. Я покладу цього собі під язик, щоб ми пізніше могли розпалити ще одне багаття.
Кей виглядав надто хворим, щоб дивуватись. Лоґен всмоктав духа,