На лезі клинка. Джо Аберкромби
сумно, – тихо промовила вона.
– Що? – пробурмотів Джезаль.
Він думав про великого білого виродка на вулиці, про його прищурені рожеві очі. Про чоловіка з мішком на голові. «Ми всі, кожен на свій лад, цінні для короля». «Безперечно». Джезаль мимоволі здригнувся.
– Вони з братом були доволі близькі. Він жив у нас одного літа. Моя сім’я так цим пишалася, що було аж соромно. Вони з Коллемом щодня фехтували і він завжди перемагав. А як він рухався! Це треба було бачити. Занд дан Ґлокта. Він був справжньою зіркою Союзу, – на її вустах знову майнула знаюча півусмішка. – А тепер, кажуть, цією зіркою стали ви.
– Е-е… – протяг Джезаль, сумніваючись, хвалить вона його чи насміхається.
Він не міг позбутись відчуття, що того дня він програв двічі – один раз брату і один раз сестрі. Втім, він неабияк радів, що більшого прочухана дістав від сестри.
Ранковий ритуал
Стояв сонячний літній день, і в парку не було де яблуку впасти, стільки там юрбилося всіляких гуляк. Полковник Ґлокта рішуче крокував на якусь надзвичайно важливу зустріч, а люди кланялись і чемно розступалися, щоб дати йому дорогу. На більшість він не зважав, даруючи свою блискучу посмішку лише справді впливовим. Ці кілька мазунчиків долі всміхались у відповідь, тішачись, що їх помітили.
– Гадаю, ми всі, кожен на свій лад, цінні для короля, – заскиглив капітан Лютар, тягнучись до шпаги, але Ґлокта був зашвидкий для нього. Його клинок майнув, наче блискавка, проткнувши всміхненому дурню шию.
Кров бризнула на обличчя Арді Вест. Вона радісно заплескала в долоні, не зводячи із Ґлокти сяючих очей. Лютар, схоже, був здивований, що його вбили.
– Ха. Безперечно, – сказав Ґлокта з усмішкою.
Капітан упав ницьма, а з його пробитого горла продовжувала цебеніти кров. Натовп схвально загудів, і Ґлокта винагородив його низьким, граційним поклоном. Юрба загула з новою силою.
– О, полковнику, не варто, – промуркотіла Арді, коли Ґлокта злизав кров із її щоки.
– Що не варто? – гримнув він, обіймаючи її, і вони злилися у затяжному поцілунку.
Натовп збожеволів. Вона охнула, коли він відірвався від неї, і звела на нього палкий погляд своїх великих темних очей, злегка розтуливши губи.
– Вас викгикає арфігектог, – мовила вона з милою усмішкою.
– Що?
Юрба стихла, хай їй грець, і в нього почав терпнути лівий бік.
Арді ніжно торкнулася його щоки.
– Арфігектог! – заволала вона.
У двері загупали. Ґлокта різко розплющив очі.
«Де я? Хто я? О ні. О так».
Він одразу збагнув, що спав погано, бо його тіло викрутилося під ковдрами, а обличчя уткнулося в подушку. Весь лівий бік закляк.
У двері загупали голосніше.
– Арфігектог! – долинув з-за дверей шепелявий рев Фроста.
Ґлокта спробував підняти голову з подушки, і його шию водномить пронизав біль.
«Нічого так не збадьорює думку, як перша судома».
– Гаразд! – прохрипів він. – Дай мені хвилинку, чорт би його вхопив!
Альбінос