Я захищу тебе…. Светлана Талан
багаття, відсторонені і захищені від навколишнього світу горами, вслухаючись у потріскування головешок та удари прибою по скелях. Усі думки зникали в цьому чарівному місці, з якого нікому не хотілося повертатися.
Після вечері хтось із хлопців дістав гітару і перші акорди доповнили звуки моря.
– Ходімо звідси! – шепнула Кіра Кирилу.
– Я тільки курточку прихоплю про всяк випадок, – сказав він.
– І моє худі візьми в наметі, – поросила Кіра.
Вони пройшлися берегом. Ноги провалювалися в гальці, вода приємно їх лоскотала і пестила. Кіра запропонувала здертися на скелю, щоб звідти милуватися нічним небом та морем.
– Може, не варто? – сказав юнак. – Провідник розповідав, що тут є тиха місцина.
– Де?
– Трохи вище пляжу – невелика печера. Пошукаємо її?
– Гаразд! – погодилась Кіра.
Вони швидко її знайшли, проте довелося піднятися скелею вгору. Звідси відкривався неймовірний пейзаж. Кіра з Кирилом сиділи на чималенькому пласкому камені, простеливши на ньому свій верхній одяг. На небі зарясніли світними зірочками мільярди інших світів, і двоє людей почувалися маленькою їх частиною.
– Зірки чимось схожі на золотий пісок, – тихо промовила Кіра, немов не бажаючи порушити чарівну мить.
– Так, – погодився хлопець, – а гори – на завмерлих велетнів.
Над ними висіла бездонна темрява, підсвічена зорями, внизу – темна безодня моря, яка озивалася тихим прибоєм. Кирило обійняв дівчину за плечі, запитав, чи не змерзла вона.
– Поки що ні, – відповіла Кіра.
– Я такий щасливий!
– Я також.
– Ми повернемося сюди ще раз?
– Звичайно! І не раз. А як щодо Карпат? Ти їх бачив?
– Ні.
– Тож потрібно й там побувати.
– Не знаю, чи вдасться, – зітхнув Кирило.
– Ми обов’язково побуваємо в Карпатах.
У Кирила серце радісно застугоніло в грудях, коли Кіра сказала «ми». Він пригорнув дівчину до себе і відчув аромат її волосся, яке ввібрало у себе запах моря.
– І приїдемо сюди, – додав він.
– Звичайно! – сказала Кіра і взялася розплітати косу. – Довго сохне заплетене, – пояснила вона.
– Я допоможу.
Кирило став позаду дівчини і почав розплітати її волосся.
– Важко? – усміхнулась вона. – Злиплося в солоній воді.
– Я впораюсь!
Кирило не поспішав. Він торкався її волосся і від того відчував справжню насолоду. Хлопець пропускав пальці крізь пасма, розплутуючи його, потім знову розплітав якусь частину.
– Яке в тебе гарне волосся! – сказав він захоплено.
– Я знаю. І ноги довгі, рівні та красиві, – жартома промовила дівчина.
Вона не бачила, як Кирило нахилився до її волосся, поцілував пасма.
– Ти дуже красива.
– Ти так вважаєш?
– Так усі вважають.
– Я звичайна, якщо говорити серйозно, – промовила дівчина. –