Лицарка Корони. Ганна Гороженко
яка дістала із кишені срібне люстерко і дивилась на свої пухкі червоні вуста.
– Той, що поруч із князем – Себастьян Монтелупі, італієць і банкір. Мешкає у Кракові, але має намір заснувати в наших землях поштовий транспорт. Його люди вже відправляють наші послання та вантажі у Відень, Венецію, Париж. А ще, – Беата нахилилась до вушка Сокольської, – він й досі бездітний, хоч дружину взяв собі років двадцять тому, їй тоді й шістнадцяти не було. Кажуть, що Монтелупі, якому вона не подарувала дітей, підозрює її у відьомстві – і звертався з порадами до астролога та алхіміка при дворі англійської королеви Єлизавети, аби той завдяки своїм вмінням з’ясував, чи не займається дружина темними чарами…
– А звідки це відомо? – Сокольська була здивована неабиякою поінформованістю племінниці старого князя.
– Та про це весь Краків знає! А якщо Краків, то й ми, – всміхнулась панна, повертаючи дзеркальце у кишеню.
Князь нарешті наблизився до столів і віддав наказ розпочинати трапезу. Музики вдарили з іще більшою силою. Панство вмощувалось на лавах та у кріслах, а з усіх дверей потягнулась челядь із блюдами та глеками. На столі з’явились гуска з грибами, перчена качка, запечена голова вепра, печінка із цибулею, рідкісна, привезена зі сходу, рисова каша із шафраном, фаршировані каплуни – молоді кастровані півні, самому князеві принесли лосося, запеченого у горщику. Виночерпії ходили поміж гостями зі срібними глечиками із мальвазією – солодким вином, привезеним із Канарських островів, острозьким пивом зі смаженими грінками, особливою «князівською» горілкою, виробленою на спеціально для князя доставленому тростинному цукрі та місцевих травах, а також з грушевим сидром, який тут називали квасом. Також посеред страв яскраво світились помаранчі, які Острозькі отримували з далеких теплих країн.
Старий володар підняв догори келих і вигукнув:
– Сьогодні до нас приїхали молодята! Княгиня старовинного роду Сокольських вийшла заміж за поважного шляхтича! Тож хай буде вам не лише солодко, але й гірко!
«Гірко!» пронеслось трапезною, Анна і Василь підвелись, аби за традицією поцілуватись і подякувати за шанування господарям.
– Ви прямуєте у Вільно? – почулось з іншого боку столу, щойно на молодят перестали дивитись звідусіль і вони змогли вмоститись у крісла. Улюбленець князівської доньки Жабокрицький запитально дивився на княгиню.
– Так, у Дубно ми спинились ненадовго, – відповів Василь Борзобагатий, протягуючи дружині заморський апельсин.
– Шкода… – ледь прошепотів кучерявий красень. Анна ж на це лише усміхнулась.
– Непрості часи зараз у Вільно, точніше у королівни, що єдиною зі свого роду лишилась у нашій Речі Посполитій. Анна Ягеллонка втратила чоловіка, так і не вийшовши заміж. Вкотре! – за цими словами столом поширився регіт. Та Януш Острозький не спинився: – То хто ж буде наступним нашим монархом? Неодружених королів, здається, майже не лишилось.
Тепер він і сам засміявся із власного