Лицарка Корони. Ганна Гороженко
на Унію, що разом із нею прийде навала католиків і заполячення на наші землі. Як протистояти цьому, Боже? Чи віддаси ти вірних своїх грецької православної віри на поталу? А чи збережеш? Чи даси мені цю честь – з молитвою і талантами своїми відстоювати нашу праведну віру на рідній землі?»
Тяжкі роздуми в Онисфіра Дівочки. В цей непростий час відчуває він потребу втрутитись у перебіг історії. Та, може, це і є його доля?
Онисфір подивився услід злидарці, яка зраділа несподіваній пожертві, схопила дитину і попрямувала босоніж під дощем у бік корчми. Чоловік всміхнувся, побачивши задоволені очі маляти, яке на руках у матері не відривалось від м’якої і духмяної здоби. Він і сам у дитинстві був таким занедбаним. З родини дрібних київських шляхтичів-зем’ян – його долею могло стати служіння більш заможним панам або ж тяжка робота на себе чи взагалі на землі, на полі. В дитинстві батьки на Онисфіра не зважали, у них голодних ротів був повний дім і їм ледь вдавалось зводити кінці з кінцями. Тому й віддали свого сина у служіння при монастирі. А вже звідти, навчившись грамоті, малий Дівочка пішов у світ широкий. Його, наче корабель у штормовому морі, поносило по світах, та врешті він повернувся додому, на кохані київські пагорби, у тінь віковічних лип, поміж якими виблискують золотаві куполи.
Чому навчився Онисфір за ці роки – в колі заможного панства серед блиску королівських дворів? Мудрості? Аж ніяк. Лише хитрості і підступності. Так, саме це його найкраща і найгостріша зброя. І нею він буде битись до скону, поки не захистить те, що наймиліше його серцю. Його любу вітчизну, тисячолітню історію якої жоден чужинець не спаплюжить.
У тяжких роздумах з кута у кут, як хитун годинникового механізму, проходжав залою єпископського палацу інтеррекс Речі Посполитої Якуб Уханський. Після наради з королівськими урядниками він ніяк не міг заспокоїтись. Час безкоролів’я має завершитись. Але як, як переконати впертюхів-шляхтичів із русинських та литовських земель підтримати кандидатуру Габсбургів? Та й не всі польські пани хочуть бачити суворого ревнителя католицької віри на престолі – побоюючись, що змусить він їх говорити німецькою. «От, йолопи… Іуди!» – вигукнув інтеррекс і скинув з каміну підсвічник. Благо, хоч свічка у ньому не горіла.
Бородань у літах підійшов до вікна. Він подивився на шпиль католицької капітули навпроти єпископського палацу. Той врізався у захмарене небо, яке загрожувало ось-ось розридатися холодними слізьми. Інтеррекс зітхнув – сивочолий у темній рясі, він зрікся світських благ і за те опинився на одному щаблі з королями. А все завдяки краківському каштеляну Енжею Тенчинському, який у дрібному Якубі розгледів неабиякі здібності і не пошкодував грошей на навчання хлоп’яті – чужому і навіть не далекому родичеві.
Інтеррекс останнім часом часто згадував свого покровителя. Вже й свічку розпорядився в храмі ставити за його упокій і молитви по монастирях читати – та не йде Тенчинський з голови. Може, це знак? Бо хто ж ще так любив матінку Церкву і Польщу,