Шлях додому. Брюс Кэмерон
не заборонено.
– Ми нікого не збираємося арештовувати за зйомку, – додала жінка із запахом двох собак. – А ви справді нам сказали, що тут більше немає котів.
– Я зі служби порятунку тварин, – озвалася Одрі зі свого місця. – Ми вже зателефонували до комісії з будівництва. Вони відкликають дозвіл на знесення через наявність бездомних котів. Офіцери, якщо він знесе цей будинок, це буде незаконно.
– Це неможливо, – глумливо промовив димно-м’ясний чоловік. – Вони не працюють так швидко. Вони так швидко навіть на кляті телефонні дзвінки не відповідають.
– Відповідають, коли телефонує членкиня нашої ради директорів. Вона представниця округу, – відповіла Одрі.
Двоє людей у темному одязі переглянулися.
– Це не наші повноваження, – сказав чоловік.
– Але ж ви бачили кішку. Захист тварин і є вашими повноваженнями, – заперечила Одрі.
Я не розуміла, чому жінка не підходить, а вона й далі стояла біля припаркованих автівок. Я хотіла, щоб вона погралася з нами!
– Поки всі тут стоять, я втрачаю гроші! Очікую, що поліція все ж таки виконає свою роботу і прожене цих людей під три чорти! – гнівно промовив чоловік з димним і м’ясним запахом.
Люди в темному одязі з предметами на поясі й були поліцією. Чоловік і жінка напружилися.
– Сер, – звернулася жінка до Лукаса, – приберіть, будь ласка, собаку і відійдіть на тротуар.
– Ні, якщо він збирається повалити будинок на купку безпорадних котів, – уперто відповів Лукас.
– Господи Ісусе! – крикнув димно-м’ясний чоловік.
Пара в темному одязі переглянулася.
– Лукасе, якщо мені знову доведеться вас просити, то я надягну на вас наручники й посаджу на заднє сидіння нашої машини, – сказала поліцейська.
Якусь мить Лукас стояв мовчки, а потім ми разом підійшли до Одрі, щоб вона могла погладити мене. Я була така рада її бачити! А ще тішилася, що поліцейські й димно-м’ясний чоловік пішли за нами, аби ми всі могли бути разом.
Димно-м’ясний чоловік глибоко вдихнув.
– Тут було кілька десятків котів, але тепер немає. Кішка, яку ми щойно бачили, могла просто прийти перевіри ти, що там усередині, та це не означає, що вона живе тут.
– Я бачу її щодня, – сказав їм Лукас. На вітрі затріпотів клаптик паперу і пролетів повз мене. Я рвонулася, щоб упіймати його, але повідець потягнув мене назад. – Вона справді тут живе. І ще кілька котів.
– Щодо решти котів. До якого притулку ви їх відвезли? Я ніде не можу їх знайти, – уїдливо запитала Одрі.
– Так, ну, по-перше, офіцери, цей тип, Лукас, порізав мені огорожу. Він підгодовував котів! А по-друге, вона має рацію: ми залучили сторонню фірму, щоб гуманним шляхом виловити їх. Я не знаю, що зробили з котами. Мабуть, усім знайшли гарну домівку.
– Тобто він підгодовував котів, яких, за вашими словами, тут тепер немає. – Жінка в темному одязі кивнула.
Усі якусь мить стояли мовчки. Я позіхнула.
– Гей, Ґантере! – гукнув один із запилених чоловіків. – Менді на зв’язку. Вона каже, що це стосовно