Рілла з Інглсайду. Люси Мод Монтгомери

Рілла з Інглсайду - Люси Мод Монтгомери


Скачать книгу
, як жодна інша півонія ще не цвіла в Глен Сент Мері. На клумбі красувалися малинові, сріблясто-рожеві та білосніжні півонії.

      Сьюзан була вбрана в нову чорну шовкову блузу, таку ідеальну, що й пані Маршал Еліот таку не одягала, а ще білий накрохмалений фартушок, оздоблений мережкою, вив’язаною складним гачком п’ять дюймів завширшки, не кажучи вже про підібрані вставки. Відтак, Сьюзан, бувши абсолютно впевненою у своєму ошатному вигляді, відкрила свій примірник «Щоденних Справ», приготувавшись читати «Нотатки» Глена, які, як їй щойно сказала панна Корнелія, займали півколонки й описували кожного мешканця Інглсайду. На титульній сторінці газети «Щоденні Справи» великий чорний шрифт заголовку повідомляв про вбивство якогось ерцгерцога Фердинанда чи як там його в місті з чудернацькою назвою Сараєво, але Сьюзан такі неістотні речі не цікавили. Вона шукала щось справді суттєве. Ах, он воно – «Короткі записки з Глен Сент Мері». Сьюзан всілася зручніше, читаючи вголос кожну нотатку, аби отримати максимальне задоволення.

      Пані Блайт та її гостя, панна Корнелія, так кликали пані Маршал Еліот, торохкотіли біля відкритого вікна, яке виходило на веранду. Крізь вікно пробивався холодний чудовий бриз, чувся подув ароматів із саду, а з кутка, де звисали виноградні лози, долинало чарівне веселе відлуння сміху та розмов Рілли, панни Олівер та Волтера. Де була Рілла Блайт, там лунав сміх.

      У вітальні був ще один мешканець, він скрутився калачиком на підстилці. За ним не потрібно було пильнувати, адже він був доволі самостійним, до того ж його вирізняло те, що то була єдина жива істота, яку Сьюзан справді ненавиділа.

      Усі коти незбагненні, але Доктор-Джекіл-та-пан Гайд – коротко «Док», був ще більш незбагненним. У ньому ховалися дві особистості, або, як клялася Сьюзан, у нього вселився диявол. Передовсім було щось таємниче в самій його появі. Чотири роки тому Рілла Блайт мала дорогоцінне любе кошеня, біле, як сніг, з потішним чорним кінчиком хвостика, якого назвали Джек Морозець. Сьюзан його не злюбила, хоча вона й не могла пояснити, чому.

      – Я Вам слово даю, пані лікарко, люба, – зловісно сказала тоді вона, – від того кота добра не буде.

      – Чому ти так думаєш? – спитала пані Блайт.

      – Я не думаю… я знаю, – оце й уся відповідь, якої її удостоїла Сьюзан.

      Для решти мешканців Інглсайду Джек Морозець був улюбленцем. Він був дуже чистим, добре доглянутим, на його білій красивій шерсті не було жодної плямки чи цятки; він знав безліч принадних способів муркання й лестощів, а ще був дуже чесним.

      А тоді в Інглсайді сталася трагедія домашнього масштабу. У Джека Морозця з’явилися кошенята.

      Марно намагатися описати тріумф Сьюзан. Хіба вона не наполягала, що той кіт облудливий, знущається й заманить їх в якусь пастку? От і самі переконалися!

      Рілла залишила собі одне дуже гарне кошенятко з надзвичайно гладким глянсовим темно-жовтим хутром із помаранчевими смужками та великими атласними золотистими вушками. Вона назвала кошеня Золотун, здавалося, таке ім’я дуже навіть пасувало маленькій грайливій істоті, яка в час свого кошенятства навіть й близько не виявляла свою істинну зловісну натуру. Сьюзан, звичайно, попередила сім’ю, що не варто чекати нічого хорошого від потомків того диявольського Джека Морозця; але на її пророцтва Кассандри ніхто не звернув уваги.

      Блайти вже звикли вважати Джека Морозця представником чоловічого роду й ніяк не могли цієї звички позбутися. Тому вони постійно використовували займенники чоловічого роду, хоча й часто виникали кумедні ситуації. Гості дивувалися, коли Рілла звичним тоном промовляла: «Джек і його кошенята» чи суворо наказувала Золотуну: «Іди до мами, хай він вилиже тобі шерсть».

      – Це неправильно, пані лікарко, люба, – гірко промовляла бідна Сьюзан.

      Вона пообіцяла собі завжди звертатися до Джека «воно» чи «біла звірюка», тому хоча б одне серце не заболіло, коли наступної зими «воно» випадково отруїлося.

      Через рік «Золотун» стало таким очевидним і невідповідним іменем для помаранчевого кота, що Волтер, який щойно прочитав історію Стівенсона, замінив ім’я на Доктор-Джекіл-та-пан Гайд. У манері доктора Джекіла, кіт був сонний, ніжний, домашній любитель подушок, якому подобалися пестощі, увага, коли його годували й гладили. Особливо любив він лежати на спинці й задоволено муркотіти, поки хтось ніжно гладив його кремову шийку. Він був ще тим муркотунчиком, ніколи ще в Інглсайді не було кота, який би так часто й так гарно муркотів.

      – Я заздрю котам тільки через їхнє вміння муркотіти, – якось зауважив лікар Блайт, слухаючи звуки мелодії Дока. – То найбільш задоволений звук у світі.

      Док був дуже гарний, кожен його рух – витончений, а пози – чарівні. Коли він згортав свій довгий темний закручений хвіст навколо лапок, всідався на веранді й довго пильно вдивлявся поперед себе, у Блайтів складалося враження, що навіть єгипетський сфінкс не мав би такого ефектного вигляду на Божественному Порталі.

      Коли в кота був настрій пана Гайда, зазвичай перед дощем чи вітром, щось дике спалахувало в його мінливих очах. Перевтілення відбувалося миттєво. Він несамовито хрипів і кусався, коли його


Скачать книгу